Андрій Олегович Бєлянін - Джек на Сході

Вілкінс сумно зітхнув і подерся нагору.

Нещасний хан іфритів зовсім втратив голову. Палац зруйновано, джина не догукаєшся, халат крокодили обкусали, тюбетейку тепер хоч викидай, а тут ще й обидві дівчини разом зникли. І покарати ж нема кого! Одна в шапці-невидимці — як її спіймаєш? Друга бігає колами, по діагоналі та навперейми, як біснувата — хіба її наздоженеш? Рятівний пергамент теж не може допомогти, він не здатний відібрати чари у чарівних речей. Залишалося лише плюнути та піти… Але хто ж за власним бажанням піде з власного ж палацу?! А тут ще в двері постукали і на порозі вишикувалася солідна делегація незваних гостей з двох чаклунів, дівчини та воїна зі срібним мечем. Саме меч і підказав старому гріховоднику єдине вірне рішення — непомітно простягнувши руку, він схопив Секір-Башка-Карачун, який стояв біля стіни.

— От ви й спіймалися! Ану, всі руки вгору! Варто мені хоча б на дюйм витягти клинок з піхв, він почне рубати всіх, хто є в кімнаті.

Зависла напружена тиша. Потім Байрам-Бабай зітхнув, першим піднімаючи руки:

— Він правий. Це справді чарівний меч. Він здатний перетворити нас на шашлик за чверть хвилини. Доведеться здаватися.

Божевільний Король, спохмурнівши, сунув меча в піхви. Лагун та Мейхані наслідували приклад Байрама. Саюмбамбей повільно потяг з піхов чарівний меч.

— О ні! Заради Аллаха — ні! Ці добрі люди прийшли врятувати мене. Відпусти їх — я зніму шапку-невидимку і назавжди залишуся в твоєму палаці, — пролунав пристрасний голос принцеси.

— Ха-ха-ха! — задоволено вищирився дідуган. — Ти не можеш ставити мені умови. Негайно ж віддай шапку, або твої друзі помруть! Скорися мені, недбайлива дочко султана.

Гюль-Гюль мовчки зняла з голови чарівний тюрбан і жбурнула його до ніг хана іфритів.

— А тепер нехай ця північна красуня віддасть мені мої чоботи-скороходи!

Вжик!.. Шелті влетіла в руки Джека, швидко зняла чоботи і закинула їх в куток.

— Кохана… З тобою все гаразд?

— Так, любий. Як же довго я на тебе чекала!

Дивлячись на цю щасливу пару, всі мимоволі розчулилися, але Саюмбамбей не полишив своїх зловісних намірів:

— Усім стати до стіни — я хочу вас бачити… поки ви ще живі…

Друзі з бурчанням вишикувалися вздовж стіни, а до кімнати між тим влетіла засапана болонка:

— Лихо, нещастя, трагедія! Зараз усе тут… ой! А що це у вас відбувається?

— Страта! — гарикнув хан. — Ставай і ти, помилко природи! Зараз я рубатиму вам голови.

— Оце я називаю — встигнути вчасно! — приречено кивнув Вілкінс і, розвернувшись, неквапом подався назад.

— Куди? — не відразу втямив господар палацу.

— Я на хвилинку, — пояснив песик. — Оце заповіт напишу й одразу назад.

Усі посміхнулися. Так, Сем у будь-якій ситуації лишався самим собою.

— Отже, поговоримо наостанку… Мені багаторазово доповідали про страшних убивць, що йдуть штурмом до моєї оселі. Ви розгромили моїх слуг, зруйнували мій палац, сміялися й знущалися над літньою, шанованою людиною. Ви заслуговуєте на найстрашнішу кару! Я вирішив, що смерть буде для вас надто легким покаранням. Я хочу…

Хан іфритів клацнув пальцями, і в них опинився чистий аркуш пергаменту. Він ще раз відкрив рота, щоб сказати, чого ж він, власне, бажає, але двері прочинилися, в них просунулася винувата морда білої болонки.

— Перо й чорнила я знайшов, а паперу немає. Довкола такий кавардак… Не позичите аркушик? Вельми дякую! — з цими словами пес вихопив з пальців дідка безцінний пергамент і ввічливо причинив за собою двері.

Спочатку ніхто нічого не зрозумів. Особливо Саюмбамбей. Божевільному Королю з друзями було, в принципі, все одно, тому що чарівний меч і досі перебував у руках лиходія.

— Ні, який нахаба, га?! — нарешті прокинувся хан іфритів і обурено клацнув пальцями. З’явився аркуш пергаменту. — Хочу, щоб… Що це? Що це таке? Який такий Сем Вілкінс, перебуваючи в тверезому розумі та твердій пам’яті, заповідає свій майже новий нашийник своєму єдиному другові Джеку на прізвисько Божевільний Король?!

На пергаменті чорніли коряві літери грамотного пса. Джек і Шелті, Лагун і Вайрам, Мейхані та дочка султана так і попадали під стіною від сміху. Осатанілий дідок безнадійно клацав пальцями — раз, ще раз, ще і ще… Безрезультатно! Зіпсований пергамент ніяк не бажав ставати чистим, назавжди закарбувавши на собі останню волю шляхетного собаки.

— Роздери вас шайтан! — заверещав хан іфритів, знову хапаючись за руків’я меча. — Усе одно ви всі помрете!

Але в цю хвилину пролунав громоподібний вибух і підлога кімнати луснула, відділивши дідугана від його жертв. З тріщини вигулькнув вогняний демон:

— Ви ще тут?! Тікайте швидше! Ваш тупоголовий пес запхав у вогонь книгу магічних заклинань. Мені розірвало ланцюги. Спасибі, звичайно, але за хвилину від палацу не лишиться навіть куряви! А я повертаюсь до Сонця…

— На килим! — скомандувала дочка лицаря.

Вже вилітаючи, вони побачили у вікні блідого Саюмбамбея, котрий гнівно вимахував мечем, але було вже пізно. Жахливої сили вибух струсонув землю! Чорний дим клубочився до самих хмар, пил і пісок закрили сонце. Коли всі трохи оговталися, ще не зовсім вірячи у свій порятунок, перше ж питання, поставлене Мейхані, приголомшило всіх:

— А де Сем?

Килим негайно розвернувся і опустився поблизу велетенського котловану, але серед сміття й уламків тіла білої болонки видно не було. З-під купи піску виповз уцілілий іфрит. Дізнавшись, що його пана більше немає, він радісно втік у пустелю. Оборонна межа оази не спрацювала, отже, вибух справді поклав край злодіянням Саюмбамбея. Але наших героїв це не хвилювало. Всі бігали серед руїн, шукали, кричали, гукали… та, на-жаль, ніде не було навіть шерстинки пухнастого песика. Лагун і Байрам-Бабай скорботно схилили голови, Мейхані плакала на грудях у Шелті, а Гюль-Гюль її втішала. Лише Джек ніяк не хотів вірити в те, що його друга більше немає. Він знову й знову ліз на уламки стін, перевертав плити, розгрібав завали і кликав,