Стефані Маєр - Друге життя Брі Таннер

мабуть, на півдорозі до Ванкувера. Райлі так і не запитав про нього. Мабуть, дар Фреда і досі працює.

– Дієго має бути там, – нетерпляче сказав Райлі. – Він нападатиме у перших лавах. Невже ти не вловила його запаху? Чи була ще задалеко?

Я похитала головою – Райлі мене цілком заплутав.

– Дієго був тут?

– Зараз він із Раулем. Якщо поквапишся, встигнеш урятувати йому життя.

Довгу секунду ми не зводили одне з одного очей, а тоді я зиркнула на південь, куди подався Рауль.

– Молодець, – похвалив мене Райлі. – Побіжу розшукаю її, а тоді повернуся, щоб замести сліди. Ви, дітки, впораєтеся! Поки ти дістанешся на місце, певно, все уже буде позаду.

Райлі помчав у напрямку, перпендикулярному до сліду, по якому ми йшли. Я зціпила зуби – Райлі занадто впевнено взявся до пошуків! Бреше до останку.

Але не схоже, що в мене був вибір. Тож я знову прудким розміреним кроком побігла на південь. Маю знайти Дієго. Витягнути його з самої гущавини бійки, якщо до цього дійде. А тоді ми приєднаємося до Фреда. Або втечемо тільки вдвох. Нам треба сховатися. Я розповім Дієго, що Райлі брехав. І він збагне, що Райлі й на гадці не мав допомогти нам виграти битву, яку сам же й ініціював. Отож і немає причин і далі йому допомагати.

Спершу я натрапила на людський запах, потім на слід Рауля. Запаху Дієго не було. Невже я так відстала? Чи просто людський аромат забиває всі інші? Половина мого мозку захопилася цим безплідним полюванням – звісно, ми легко розшукаємо дівчину, та чи не втратимо ми через це здатності битись як одна команда? Ми ж бо точно кігтями й зубами боротимемося за її кров!

Зненацька десь попереду вибухнули зойки, ричання, скрегіт – і я миттю здогадалася, що битва розпочалась і що я запізнилась, аби витягнути з неї Дієго. Отож я просто пришкварила швидше. Може, мені ще пощастить його врятувати.

У повітрі витав димок – солодкий густий сморід горілого вурдалака, – цей запах приніс вітер. Розгардіяш посилювався. Можливо, все вже й справді майже позаду. Хто переміг – наш клан? І Дієго вже чекає на мене?

Я метнулася крізь стіну важкого диму – й опинилася на величезній порослій травою луці. Перестрибнула через камінь – і за мить збагнула, що це – безголове тіло.

Очі мої прочісували поле битви. Кругом валялися шматки вурдалаків, а з величезної ватри в сонячне небо валив пурпуровий дим. Попід набряклою хмарою диму можна було розрізнити сліпуче-блискучі постаті, які металися й борюкалися, а скрегіт, із яким роздиралися на шматки вурдалацькі тіла, не вщухав.

А я шукала одне: чорний кучерявий чуб Дієго. І ні в кого навкруги не було такого темного волосся. Був один здоровезний вампір – такий темночубий, що його волосся здавалося майже чорним, але він був занадто кремезний, і коли я придивилася, то угледіла, як він віддирає Кевінові голову, жбурляє її в полум’я, а тоді стрибає комусь на спину. Джен? Був іще один вампір із прямим чорним волоссям – на цей раз занадто мініатюрний, щоб бути Дієго. Чорнявий вурдалак рухався так швидко, що я не могла розрізнити, хлопець це чи дівчина.

Я знову роззирнулася, почуваючись як на долоні. Вбирала очима обличчя. Щось було зовсім мало вампірів, навіть якщо рахувати загиблих. Мабуть, чимало вурдалаків уже спалили. Серед живих здебільшого були незнайомці. На мене зиркнув якийсь білявець, зустрівшись зі мною поглядом, і в сонячному промінні очі його спалахнули золотом.

Ми програли. Кепсько.

Я почала відступати до дерев, але недостатньо швидко, оскільки досі шукала Дієго. Його тут не було. Не було й знаку, що він узагалі тут з’являвся. Ні сліду його запаху, хоча я розрізняла аромати майже всіх членів Раулевого загону, а ще запахи незнайомців. Змусила себе роздивитися останки. Ніщо не нагадувало Дієго. Я б упізнала навіть один-єдиний палець!

Я розвернулася й побігла до дерев, зненацька втямивши, що про Дієго Райлі збрехав так само, як і про решту.

І якщо Дієго не тут, то він уже мертвий. Усе легко стало на свої місця – здалося, що я й так давно вже знала правду. З тої самої миті, коли Дієго не переступив порогу підвалу слідком за Райлі. Вже тоді Дієго не було серед живих.

Я вже заглибилася в ліс, аж раптом ззаду на мене налетіло щось таке потужне, як чавунна куля, якою розвалюють будинки, та жбурнуло на землю. Чиясь рука стисла мене за шию.

– Будь ласка! – схлипнула я. Просила, щоб смерть була миттєвою.

Рука завагалась. Я не відбивалася, хоча інстинкт спонукав мене кусатися, битися, роздирати ворога. Та твереза половина мене усвідомлювала, що це не допоможе. Райлі збрехав і про те, що ці старі вампіри – слабкі, – у нас від самого початку не було жодного шансу. Та навіть якби у мене й з’явився шанс здолати чужака, я все одно не здатна була поворухнутися. Дієго більше немає, і пекуче усвідомлення цього вбило в мені снагу до боротьби.

Раптом я опинилась у повітрі. Влетіла в дерево й упала на землю. Слід було зробити спробу тікати, але ж Дієго все одно мертвий. І цього не змінити.

Білявець пильно дивився на мене, тіло його було готове до стрибка. На вигляд він був управним бійцем – набагато кращим, ніж Райлі. Проте він не робив ніяких випадів. Не божеволів од бою, як Рауль чи Крісті, а цілковито тримав себе в руках.

– Будь ласка, – повторила я, воліючи, щоб усе скінчилося чимшвидше. – Я не хочу битися.

Хоча він і досі стояв у сторожкій позі, обличчя його змінилося. Він дивився якось дивно – я не могла вхопити цього виразу. Обличчя здавалося усезнаючим, та було в ньому ще щось. Співчуття? Принаймні жалість.

– І я не хочу, дитино, – відповів він спокійним лагідним голосом. – Ми просто захищаємося.

В його дивних жовтих очах було стільки щирості, що я аж зачудувалась, як могла я вірити в байки Райлі. Я почувалася… винною. Мабуть, цей клан і не збирався нападати на нас у Сієтлі. Як могла я довіряти бодай слову з того, що мені наплели?

– Ми не знали, – знічено пояснила я. – Райлі брехав нам. Вибачте.

Він якусь мить дослухався до звуків, і я збагнула, що на полі бою зовсім тихо. Все скінчилося.

Якщо в мене ще лишалися сумніви щодо того, хто переміг, то зараз вони цілком розвіялися: буквально через секунду до білявця приєдналася вурдалачка з