Карлос Руїс Сафон - Тінь вітру

— От дивина! Хуліан у Барселоні... а той підлий старий виродок збрехав мені, ніби хлопець помер! Мушу визнати, я іноді дивуюся: і навіщо Бог посилає деяких людей у цей світ?.. То що сталося з Хуліаном у Парижі? Я певна, він розбагатів. Я завжди вважала, що одного для Хуліан стане заможнім.

— Не зовсім так. Він став письменником.

— Він писав оповідання?

— Щось на кшталт цього.

—  Для радіо? О, як мило! Ну, це мене не дивує. Він іще в дитинстві розповідав історії місцевим хлопчакам. Часто влітку моя Ісабеліта та її кузини збиралися вночі на даху та слухали його історії. Вони казали, що він ніколи не розповідав тієї самої історії двічі. Щоправда, всі історії чомусь були про мерців та привидів... Я казала, він був дещо дивакуватим. Хоча з таким батьком, як у нього, дивно, що Хуліан узагалі не з’їхав з глузду. Я не здивована, що дружина врешті-решт кинула Фортюні, — він був мерзенним створінням! Послухайте, я ніколи не втручалася в чужі справи, але той чоловік і справді був негідником. У багатоквартирному будинку, врешті-решт, ніщо не залишається таємницею... Бачите, він бив її. Вічно чулися крики з їхньої квартири, й сусіди не раз мусили викликати поліцію. Можливо, іноді чоловік повинен відлупцювати дружину, щоб вона його поважала, я не кажу, що цього не можна робити, — нині багато повій, бо молодих дівчат не виховують належним чином, як колись... Але цей чоловік — ні, він любив знущатися з неї знічев’я, розумієте? Єдиною подругою тієї бідолашної француженки була молода дівчина Вісентета, яка мешкала у квартирі №2, й вона час від часу ховала нещасну пані Фортюні від стусанів її чоловіка. І пані Фортюні розповідала дівчині такі речі...

— Які речі?

Жінка прибрала таємничого вигляду — звела брову та скосила очі.

— Наприклад... наприклад, що хлопець — не син капелюшника.

— Хуліан? Хуліан — не син Фортюні?!

— Так, це чула Вісентета.

— То хто був справжнім батьком Хуліана?

— Пані Фортюні ніколи не казала. Можливо, вона й сама не знала. Бачите, які вони, ті чужоземки...

— То чоловік саме за це лупцював її?

— Хтозна. Тричі її забирали до лікарні. Тричі! А тому покидькові вистачало нахабства стверджувати, що вона сама винна, бо напивається й падає на підлогу... Та я цьому не вірила. Ніхто не вірив. Фортюні посварився з усіма сусідами. Якось він посвідчив у поліції, що мій останній чоловік — Господи благослови його душу! — обікрав його крамницю. На думку свинюки Фортюні, кожен, хто з півдня, — шахрай та грабіжник!

— Даруйте... то ви впізнали дівчину, яка на знімку поряд із Хуліаном?

Жінка знов уважно подивилася на фото.

— Ніколи її не бачила. Дуже вродлива.

— Зі знімку виходить, що вони закохані, — припустив я, намагаючись підштовхнути її пам’ять.

Вона віддала мені світлину назад, хитаючи головою.

— Уявлення не маю. Наскільки я знаю, Хуліан ніколи не мав дівчини, але, здається, якби й мав, мені б він не розповів. Було нелегко дізнатися, що моя Ісабеліта вештається з цим хлопцем... Ви, молоді, ніколи нічого не розповідаєте. А ми, старі, не знаємо, як припинити балачки.

— Чи пам’ятаєте ви його друзів? Хто найчастіше приходив до Хуліана?

Жінка знизала плечима.

— Ну, минуло багато часу. Крім того, у роки юності Хуліан нечасто бував удома. Він мав шкільного приятеля, хлопця з гарної родини, з Алдаїв, а це прізвище чогось варте! Ніхто не згадує про них тепер, але тоді то було все одно що згадати королівську родину. Купа грошей — іноді вони навіть висилали по Хуліана машину, й навіть Франко не мав такої! Блискуча така, з водієм. Мій Пако — а він знався на машинах! — сказав мені, що це «ролсро» чи щось на кшталт цього. Машина, гідна імператора.

— А імені приятеля не пам’ятаєте?

— Послухай, із таким прізвищем, як Алдая, ім’я не потрібне! Натомість пам’ятаю ім’я іншого хлопця, дещо легковажного... Мікель його звали. Гадаю, він теж навчався з Хуліаном в одному класі. Але не питай мене ані про його прізвище, ані про вигляд...

Здавалося, ми потрапили у глухий кут, і я вже побоювався, що жінка втратить інтерес до розмови.

— А нині хто-небудь мешкає у квартирі Фортюні?

— Ніхто. Старий помер, не залишивши заповіту, а його дружина, наскільки мені відомо, досі в Буенос-Айресі й навіть на похорон не приїздила. Утім, не можна її звинувачувати.

— Чому в Буенос-Айресі?

— Бо, гадаю, далі нікуди. Вона все залишила на адвоката, дуже дивного чоловіка. Я ніколи його не бачила, але моя дочка Ісабеліта, яка мешкає на п’ятому поверсі, прямо під ними, говорить, що він іноді приходить серед ночі, власним ключем відчиняє двері, кілька годин проводить у квартирі, крокуючи сюди-туди, а потім іде геть. Одного разу Ісабеліта сказала, що навіть чула цокіт жіночих підборів.

— Може, то були диби? — припустив я.

Жінка подивилася на мене з виразом нерозуміння, не вловивши іронії.

— І за ці роки ніхто більше не відвідував оселі?

— Якось з’явився жахливий чоловік — вічно усміхнений, сміхотун, таких видно за кілометр. Він сказав, що репрезентує відділок боротьби зі злочинністю. Хотів оглянути квартиру.

— Він сказав, навіщо йому це?

Жінка заперечно похитала головою.

— Чи ви пам’ятаєте, як його звали?

— Інспектор Хтозна-який. Я навіть не повірила, що він з поліції. Від нього аж смерділо шкурним інтересом — тут було щось особисте! Я відіслала його геть, сказавши, що ключів від квартири в мене немає, а якщо йому щось потрібно, хай зателефонує адвокатові. Непроханий гість сказав, що повернеться, та я більше ніколи його не бачила. Полотном дорога!

— А чи не знаєте випадково прізвища та адреси адвоката?

— Вам слід звернутися до управителя будинку, пана Моліни. Його контора неподалік, вулиця Флорідабланка, 28, перший поверх. Скажіть, що ви від пані Аврори.

— Дуже вдячний, пані Авроро. То квартира Фортюні порожня?

— Ні, не порожня. Відтоді як помер старий, ніхто нічого з неї не виносив. Іноді звідти навіть тхне. Я б сказала, що там щури, згадаєте моє слово.

— А чи не можна на неї поглянути? Може, ми знайшли б якусь підказку... Я дуже хочу довідатися, що ж насправді трапилося з Хуліаном!..

— Ні, ні. Я не можу цього зробити. Треба говорити з паном Моліною, він відповідальний.

Я по-змовницькому до неї