Петро Володимирович Угляренко - Тривожна ніч

що її мати з Наталею жили не дуже мирно — отож, мати, певно, не схопиться за серце. З полегшенням зітхнула, побачивши на порозі батька. Кинулася старому на груди, обняла за шию:

— Знаєш, татку?..

Почула у відповідь:

— Знаю, доню, знаю…

Здивувалася: каже, знає — а що може знати? Помітила в батькових очах глибокий сум — справді знає, звідки ж?

Зрозумів, про що думає Віка, і пояснив:

— Олімпіада Романівна приходила ще вчора — ти була на заняттях. Власне, я теж її не бачив, бо був на роботі. Мати ж нам нічого не сказала: знаєш, вона навіть не називала Наталине ім'я, гнівалася не неї.

— А за що?

— Було таке діло, за яке Наталя — і та її сварила.

Більше нічого не сказав батько Вероніці. Лише сповістив:

— Правда, матері Наталі послала телеграму. Ганна Михайлівна вже у нас.

Віка не чекала, а заспішила до кімнати: повинна бути з тіткою, щоб підтримати її, хоч трохи заспокоїти! І здивувалася, почувши з кухні рівний, буденно спокійний голос матері:

— Не побивайся, Ганно, бо тобі ще самій треба жити.

Двері були до кухні прочинені, й Вероніка, спинившись, побачила: тітка сидить на стільчику, й мати прикладає їй до скронь намочений бинт. Віка пильно глянула на матір: вона ніби спокійна, лиш дуже бліда. Заходити чи ні?

Батько взяв її за плечі і відвів убік.

VII

і про що інше не хотів думати Павло, лише про те, як би йому вмерти. Вмерти, не чекаючи, поки суд винесе вирок, і поведуть його на страту. Покінчити з усім, щоб ніяких допитів, ніякого суду. Бо для нього сісти на лаву підсудних — страшніше за смерть. Він не стерпить на собі очей… То ж така ганьба!..

Хоч нічого не запам'ятав, а таки, виходить, він убив Наталю — бо хто інший? До котика свого й не дійшла, бо як тоді, ставши у дверях, відштовхнув її назад, а вона упала… О яка ганьба, яка ганьба! А ще почнуть казати, що був у витверезнику… Ні, краще не жити!

Плакав тепер, щиросердо каявся, казав собі, що при всіх обставинах не мав права підняти на дружину руку. Хіба можна з ревнощів позбавляти людину життя? Та ще таку, що була йому найближчою на світі! Чи, може, сам він не людина — якийсь хижак, звір? Але серед звірів такого не буває!

З огидою кривився — найвище створіння! Де ж тоді був його розум, де? Тепер уже, видно, повертається, а нащо? Щоб зрозумів, як він низько впав, і ще яке перед ним провалля? Скоріше б полетіти туди сторч головою — бо ж нащо життя, коли його нема?

Розтягся на ліжку, склав руки на грудях, але й так до нього не приходив спокій. Чекав — от-от відчиняться двері, й черговий, заглянувши, покличе: «Громадянине Мушнику, до слідчого!» І, не почувши відповіді, підступить до ліжка, потрусить за плече, думаючи, що він, Павло, заснув. О, якби заснув отак навіки! Щоб черговий кинувся назад, забувши навіть зачинити за собою двері. Напевне, й Віктор би зрадів, що його знайомого спіткала і без суду справедлива кара.

Потім уявлялося Павлові, як його з Наталею ховають в одній могилі, закидують розкислою після дощу землею… І раптом схопився: справді, як же похорон? Ховатимуть Наталю без нього? Не проведе її в останню путь? О доле, не будь уже такою жорстокою! Кинувся відразу до дверей, але збагнув, що тільки світає — нікого з начальства тепер не докличешся.

Знову покірно сів на ліжко.

Віктор йому мусить якось допомогти, щоб пішов на похорон Наталі. Хто-хто, а він повинен його зрозуміти. Вдома, перед арештом подумав, що саме з ним, Віктором, зв'язалася Наталя. Ніколи ж бо не забував, завжди пам'ятав, що могла Наталя вибрати і Віктора. Це було б принаймні зрозуміло. Якби тоді дізнався, що вона зробила з ним, Павлом, помилку й вирішила вернутися до Віктора, він би й примирився. Відчув би, що безсилий, — але ж дома, у своїй квартирі, а не в камері, у чотирьох в'язничних стінах! А що тепер? Виходить, і Віктор зостався на світі нещасним, безсилим, бо і його лишила Наталя.

Обома руками схопився за голову — що це йому верзеться? Коли вже нарешті пригадає усе до пуття, розміркує, як воно було, щоб не будувати якихось фантазій! Відчув, що перед Віктором йому ще більш соромно, бо винен чи не винен, а Віктор не мав знати, до чого в них з Наталею дійшло.

Згадав: мертві сорому не знають! Звідки це? З якогось історичного роману? Але все одно. Важливо, що в цьому єдиний порятунок. Адже коли залишиться живий і дійде до суду — його лице, очі, навіть мозок буде палити страшний сором. Доведеться ж стати не тільки перед Віктором, а й перед знайомими, колегами по роботі, матір'ю. То було б для нього пекельною мукою! Особливо — стати перед матір'ю.

Павло знову зірвався на ноги. З кінця в кінець міряв тісну камеру попереднього ув'язнення. Підняв догори голову, глянув на заґратоване під стелею віконце, і жадібно, мов живу надію, захапав очима вранішнє світло. Ні, не смерть, а воля! Дихнути свіжого повітря, зустрітися з людьми — хай над могилою Наталі, аби лише такою людиною, як інші. І люди щось порадять, допоможуть. Власне, тут, хоч би й хотів, — не заподієш собі смерть. Найкраще було б — струмом: розломив патрон, оголив провід, щоб зразу наче блискавка ударила в груди. Та до струму ніяк не добратися — навіть ліжко не поставиш сторч, бо воно прикуте до стіни. Отож сама доля повертає його до життя…

І гірко посміхнувся: життя… у в'язниці. Невже таки немає ніякого виходу? Мусить бути! З усієї сили вдаритися чолом об стіну — і то знайдеш вихід. Розбити дурну голову об кам'яний мур! Аби тільки камера на кілька метрів довша, щоб можна розбігтися — інакше тільки гулю на тімені наб'єш. Хай навіть знепритомнієш — у шпиталі швидко поставлять на ноги. А тоді й свяченою водою із себе не змиєш, що ти не злочинець. Інакше нащо б поспішав покінчити життя самогубством? Хоча… міг би відтягнути час, а час ніби працює на того, кого запідозрюють. Може, щось там зміниться?

І якось мимоволі, скоріше з якогось відчаю, безтямно вдарив головою об стіну. З очей посипалися іскри — і зразу протямився.

До сліз було образливо Павлові, що він такий безпомічний,