Ю. Несбе - Спаситель

на шиї? – Харрі показав на зернисте обличчя. – Хай там як, а він стоїть просто перед Робертом Карлсеном, поруч з музиками, хіба ні?

– Ну…

– А тепер дивися. Отут. Ця ж сама шапка, та ж хустинка, але тепер стоїть посередині, просто напроти музик.

– Й що надзвичайного? Проштовхався всередину, щоб краще бачити й чути.

– А якщо все було у зворотному порядку?

Халворсен не відповів, а Харрі вів далі:

– Ніхто не переходитиме з центру убік, щоб динаміки кричали у вухо, а гурту не було видно. Хіба що для цього є причина.

– Маєш на увазі, щоб застрелити?

– Не мели дурниць.

– Гаразд. Але ж ти не знаєш, яке фото знято раніше. Закладімося, він просунувся усередину.

– На скільки закладімося?

– На дві сотні.

– Згода. Поглянь на світло під ліхтарем на обох світлинах. – Харрі подав Халворсену лупу. – Бачиш різницю?

Халворсен повільно закивав.

– Сніг, – мовив Харрі. – На знімкові, де він стоїть збоку, – сніжить. А хуртовина припинилася лише вночі. Отже, цей знімок зроблено останнім. Треба зателефонувати Ведлогу в «Дагбладет». Якщо знімали цифровою камерою з годинником, може, ми дізнаємось точний час, коли зробили знімок.

Ганс Ведлог з «Дагбладет» досі віддавав перевагу дзеркальним камерам та плівковим касетам. Тому, як не прикро інспектору Холе, точний час знімання він назвати не міг.

– Добре, – мовив Харрі. – А позавчора ви знімали під час концерту?

– Так, ми з Рьодбергом, завжди знімаємо музик на вулицях.

– Позаяк ви використовуєте плівку, світлини, певно, збереглися?

– Звичайно. Якби я знімав цифровою, давно б вже стер їх.

– Саме так я й міркував. Ще я хотів попросити вас про послугу.

– Справді?

– Подивіться, будь ласка, знімки за позавчора, чи бува нема там хлопця у плетеній шапочці й чорній штормівці? З хустинкою на шиї. Ми маємо одне ваше фото, на якому його знято. Халворсен відсканує й перешле вам, якщо маєте комп’ютер неподалік.

Харрі зауважив, що Ведлог вагається.

– Певна річ, я можу вислати знімки, але загалом перевіряти – це робота поліції, а мені як репортеру не надто кортить з цим вовтузитися.

– Нам бракує часу, розумієте? То як? Переслати вам фото, де зняли чоловіка, котрого шукає поліція, чи ні?

– Чи це означає, що ви дозволяєте нам використати цей факт?

– Атож.

Голос у Ведлога пожвавішав:

– Я зараз у лабораторії, тож можу тут-таки й перевірити. Знімків, де зображено присутніх на майдані, безліч, отже, є на що сподіватися. П’ять хвилин.

Халворсен відсканував й відправив знімок, а Харрі сидів, вистукуючи пальцями по столу, чекав.

– Чому ти певен, що він був там напередодні увечері? – спитав Халворсен.

– Я ні в чому не певен. Але якщо Беата має рацію й він – профі, то, імовірно, пішов напередодні на розвідку, до того ж у той момент, що майже збігається з запланованим часом убивства. А напередодні увечері теж грали концерт.

П’ять хвилин спливло. Але телефон задзеленчав лише за одинадцять.

– Ведлог. Даруйте. Ані вовняної шапки, ані штормівки, ані хустинки.

– Трясця! – гучно й розбірливо вилаявся Харрі.

– На жаль. Переслати вам, щоб ви особисто переглянули? Того вечора я повернув один софіт на присутніх, там обличчя краще видно.

Харрі вагався. Час треба використовувати якнайефективніше, надто у цю критичну першу добу.

– Перешліть, згодом перегляну, – сказав Харрі й, вже збираючись надиктувати Ведлогу свою електронну скриньку, додав: – До речі, перешліть ці світлини й Льонн у криміналістичний відділ. Вона має надзвичайну пам’ять на обличчя, може, щось помітить. – Він надиктував Ведлогу обидві адреси. – Але завтра у газеті про мене анічичирк, гаразд?

– Певна річ, «анонімне джерело у поліції». Приємно мати з вами справу.

Харрі поклав слухавку, глянув на ошелешеного Халворсена.

– Гаразд, Молодший. Їдемо у штаб-квартиру Армії спасіння.

Халворсен озирнувся на Харрі. Інспектор повагом тупцював, роздивляючись дошку з оголошеннями про прибуття заїжджих проповідників, розкладом хорових репетицій та чергувань. Але ось сива жіночка побалакала по телефону й усміхаючись повернулася до них.

Харрі швидко й коротко розповів, у чому суть справи, вона погідливо кивнула, мовби чекала на їхній візит, й пояснила, куди йти.

Обидва чекали на ліфт мовчки, але Халворсен зауважив краплини поту над бровою інспектора. Він знав, що Харрі не любить їздити ліфтом. Вийшовши з кабіни на п’ятому поверсі, Халворсен ледь не побіг слідом за Харрі жовтим коридором, наприкінці якого виднілися розчинені двері. Харрі зупинився так різко, що Халворсен трохи не наштовхнувся на нього.

– Привіт, – мовив Харрі.

– Привіт, – почувся жіночий голос. – Знову ви?

Височенна постать Харрі заступала одвірок, Халворсен не бачив, з ким він розмовляє, але зауважив, що тон його голосу змінився.

– Цілком правильно. Командувач на місці?

– Так. Він чекає на вас. Заходьте.

Слідом за Харрі Халворсен пройшов через маленьку приймальню, спромігшись кивнути тендітній панянці за письмовим столом. Стіни у кабінеті командувача було обвішано дерев’яними щитами, масками та списами. На заставлених книжками полицях стояли дерев’яні статуетки та світлини, на яких, як гадав Халворсен, зображено родину командувача.

– Вдячний, що так швидко знайшли для нас час, Екхофе, – мовив Харрі. – Це поліцейський Халворсен.

– Трагічний випадок. – Екхоф стояв за столом, рукою пропонуючи їм сідати у крісла. – Преса напосідає на нас цілісінький день. Розповідайте, що ви спромоглися дізнатися.

Харрі та Халворсен перезирнулися.

– Наразі ми не збираємося оприлюднювати свої знахідки, гер Екхоф.

Брови командувача грізно насупилися, Халворсен тихо зітхнув, приготувавшись до чергової жорсткої суперечки. Але з обличчя командувача зійшла напруга.

– Даруйте, Холе. Звичка. Посівши крісло начальника, часом забуваєш, що не всі мусять тобі звітувати. То чим можу зарадити?

– Якщо коротко, то хотілося б знати ваші здогади щодо мотивів того, що трапилося.

– Звісно, я розмірковував про це. Й мені важко назвати якусь певну причину. Роберт був шибайголова, але хлопець добрий. Хоч вони з братом цілком різнилися.

– Юн не добрий?

– Не вскакував у халепи.

– І у які ж це халепи вскакував Роберт?

– Вскакував? Я геть не це мав на думці. Просто життя у Роберта було якесь безладне, не те що у Юна. Я ж бо чудово знався з їхнім батьком. Юсеф Карлсен був одним з найкращих наших офіцерів. Але загубив віру.

– Ви згадували, що це довга історія. Чи можна почути скорочено?

– Слушне питання. – Командувач, важко зітхнувши, глянув у вікно. – Юсеф працював у Китаї, коли там трапився паводок. Там небагато чули про Бога, й люди вмирали як мухи. За тим, як Юсеф тлумачив Біблію, всі, хто не прийняв Ісуса, не матимуть спасіння й горітимуть у пеклі. Вони працювали у провінції Хунань, розподіляли ліки. Через паводок повсюдно плавали гадюки Рассела, кусаючи людей. Незважаючи на те, що Юсеф та його люди мали достатньо сиворотки у запасі, вони, зазвичай, запізнювалися, адже отрута