Томас Харріс - Сходження Ганнібала

метким академістом, але не мав необхідної хірургу зухвалості. Він вимагав, щоб кожен студент писав листа анонімному трупові, котрого буде розтинати, дякуючи цьому донору за привілей вивчення саме його чи її тіла, включно з запевненнями в тому, що до тіла буде явлено повагу, воно буде завжди прикрите в ті моменти, коли не вивчається.

До завтрашніх лекцій Ганнібал мусив приготувати два препарати: грудну клітку з неушкодженою серцевою сумкою-перикардом та акуратну диссекцію черепа.

Ніч у макроанатомічній лабораторії. У просторій кімнаті з високими вікнами й великим вентилятором було доволі прохолодно, тож просякнуті формаліном, накриті простирадлами трупи могли лежати на двадцяти столах цілу ніч. Влітку після робочого дня їх треба було повертати до контейнера. Нещасні тільця під намітками, незатребувані родичами, виснажені, знайдені десь у бічних вуличках, вони померли зіщуленими, обіймаючи себе, поки не задубіли, і тільки потім, у формаліновій ванні, їм нарешті було подаровано розслаблення. Хирляві, наче голопуцьки, мізерні, мов замерзлі в снігу птахи, чию шкіру роздирають зубами голодні люди.

Ганнібалові здавалося недоречним, що при сорока мільйонах загиблих у війні студенти-медики змушені працювати з трупами, котрих так довго вимочували у формаліні, що аж усі кольори з їхніх органів вилиняли.

Іноді щастило і школі діставалися трупи розстріляних у фортах Монруж і Фресне або жертв гільйотини чи шибениці з в’язниці Санте.[91] Ганнібалові поталанило з кандидатом на диссекцію черепа, з контейнера на нього якраз дивилася голова пацієнта Санте — колобок, запечений в соломі з кров’ю. Школа вже кілька місяців дарма очікувала на новий мотор для хірургічної пилки, тож Ганнібал тим часом переробив американський дриль, припаявши до його жала невеличке роторне лезо. Великий, як хлібний ящик, перетворювач струму дзижчав ледь не голосніше за саму пилку.

Ганнібал уже закінчив розтин грудної клітки, аж раптом, як часто траплялось, погасло світло. Чекаючи на увімкнення електрики, він при гасовій лампі порався біля контейнера, змивав солому й кров з обличчя препарату.

Коли ввімкнули світло, він, не гаючи часу, зрізав купол черепа разом зі скальпом, зробив корональну диссекцію, оголивши мозок. Тоді вприснув у великі кровоносні судини кольорового гелю, намагаючись якомога делікатніше протикати мозкову оболонку dura mater. Марудна робота — залишити тверду оболонку майже неушкодженою, але схильний до театральних ефектів професор волів персонально відкривати завісу мозку на очах студентів.

Його легка долоня в гумовій рукавичці спочивала на відкритому мозку. Оповитий спогадами, з порожнечами у власній пам’яті, він через доторк мріяв прочитати минуле мертвої людини і зусиллям волі пригадати своє.

Нічна лабораторія — гарне місце для роздумів, де тишу порушить хіба брязк інструмента або інколи на початку розтину стогін препарату, якщо у його внутрішніх органах збереглося трохи повітря. Ганнібал акуратно виконав диссекцію лівого боку обличчя, потім нарисував обидва боки голови — анатомічні ілюстрації теж входили до його обов’язків стипендіата.

Тепер йому залишалося тільки віднести на постійне зберігання структуру м’язів, нервів і судин обличчя. Тримаючи долоню у рукавичці на голові препарату, Ганнібал рушив у глиб свого мозку, ввійшов до передпокою палацу пам’яті. Вибрав музику, і в коридорах зазвучав струнний квартет Баха; швидко проминувши зали Математики й Хімії, він діставсь до кімнати, яку недавно переніс до себе з музею Карнавале[92] і назвав залом Черепа. За кілька хвилин усе було розташовано на належних місцях, він узгодив анатомічні деталі зі стилем експозиції Карнавале, приділивши увагу тому, щоб синяві вени обличчя не губилися на фоні синіх ниток гобеленів.

Упоравшись із залом Черепа, він затримався на хвильку біля входу, в залі Математики. То була чи не найстарша частина його палацу. Йому схотілося знов пережити відчуття, що заполонило семирічного хлопчика, коли він зрозумів теорему, доведення якої показав йому пан Яков. Тут зберігалися всі лекції пана Якова із замку, але не було жодного слова з мисливського будиночка.

Все, що трапилося там, перебувало поза межами палацу пам’яті, хоча ховалося неподалік, десь у найтемніших хижках його сновидінь, обсмалених і чорних, але, щоб дістатись туди, він мусив вийти з палацу. Мусив перейти сніг, у який вмерзли заляпані кров’ю й мозком пана Якова сторінки роздертого Гюйгенсового «Трактату про світло».

У палаці він за бажанням умикав або вимикав музику, а там він не контролював звуків і якийсь із них міг його вбити.

Він виринув із палацу пам’яті на поверхню свідомості й побачив, що повернувся до свого вісімнадцятирічного тіла, яке сиділо біля столу в анатомічній лабораторії, поклавши руку на чийсь мозок.

Ще з годину він малював. Завершений малюнок точно відображав розкриті вени й нерви препарату, що покоївся на столі. Ціла частина обличчя не мала нічого спільного з оригіналом. Це було лице з хижок. Лице Владіса Ґрутаса, котрого Ганнібал називав Синьооким.

* * *

П’ять прогонів угору вузькими сходами до комірчини над медичною школою і сон.

Низька частина косої стелі мансарди мала японський вигляд, вона гармоніювала з його низьким ліжком. У високому кутку кімнати стояв стіл. Стіни навкруг столу і над ним були рясно завішані замальовками розтинів, безкінечними анатомічними ілюстраціями. На кожнім малюнку були виписані точно всі органи й судини, а от обличчя персонажів походили з його сновидінь. На все це з верхньої полиці дивився ікластий череп гібона.

Дух формаліну він ретельно змивав із себе внизу, а решта хімічних запахів лабораторії взагалі не досягали його височіні в цьому старезному, продутому вітрами будинку. Він не впускав до себе в сни ані гротескних образів мерців, ані недооброблених препаратів, ані зарубаних чи повішених, яких йому іноді доводилося забирати з в’язниць. Існував лиш один образ, лиш один звук, що міг його збудити зі сну. І він ніколи не знав, коли той трапиться знову.

Місяць низенько. Місячне сяйво, розмите хвилястою, пухирчатою шибкою, скрадається по Ганнібаловому обличчю до мовчазної стіни. Воно торкається Мішиної руки на малюнку над його ліжком, повзе до понівечених облич на анатомічних рисунках, маркує образи з його снів і нарешті сягає черепа гібона, спершу яскраво освітлюючи великі білі ікла, а потім і лоб над глибокими очними западинами. З темряви свого черепа гібон дивиться на сплячого Ганнібала. У нього зараз дитяче обличчя. Зі стогоном він повертається на бік, відсмикуючи руку од невидимого хапуна.

Він стоїть у клуні, пригорнувши до себе Мішу, вона кашляє. Каструльник мацає плоть її рук і щось каже, але жодного звуку не виходить із його рота, тільки його гидкий віддих видно в морозному повітрі. Міша тулиться обличчям до грудей Ганнібала, щоб сховатися від подихів Каструлъника. Щось говорить