Володимир Семенович Короткевич - Дике полювання короля Стаха

піду в менш надійну, але не залишу цієї місцевості. Тепер треба або померти, або перемогти. Померти — коли це примари. Перемогти — коли це люди. Я не поїду звідси, не поїду нізащо на світі. Якщо я заважаю вам — інша річ. Але якщо ваше прохання викликане тільки тим, що ви боїтеся за мене, не хочете ризикувати моєю шкурою, — я залишаюсь, (рештою, це моя шкура, і я маю повне право користуватися нею, як сам захочу. Розумієте?

Вона подивилася на мене розгублено, зі сльозами на пчах.

— Як ви тільки могли подумати, що я не хочу бачити нас у цьому домі?! Як ви могли подумати? Ви мужня людина. Мені спокійно з вами. Мені, нарешті, добре з вами, навіть коли ви такий грубий, як зараз були. Шляхтич так не сказав би. Вони такі ґречні, витончені, так ховають свої думки. Мені так набридло це. Я хочу бачити вас у цьому домі, я тільки не хочу бачити вас таким, як учора, або…

— Або вбитим, — підхопив я. — Не хвилюйтеся. Більше ви мене таким не побачите. Зброя зі мною. І зараз не я від них, а вони од мене тікатимуть, якщо хоч крапля крові в їхніх безтілесних жилах.

Вона встала і пішла з альтанки. Біля самого виходу постояла хвилинку спиною до мене, повернулася і, дивлячись униз, сказала:

— Я не хотіла б, щоб ви ризикували життям. Дуже б не хотіла. Але після вашої відповіді я думаю про вас у сто разів краще. Тільки дуже стережіться, Білорецький. Не забувайте ніде зброї. Я… дуже рада, що ви не послухали мене, не вирішили їхати… Я згодна з вами, що людям треба допомогти. Моя безпека — дурниці, але інші люди — усе. Вони, може, тут більш варті щастя, ніж ті, на сонячних рівнинах, бо вони більше мучилися, чекаючи його. І я згодна з вами: їм треба допомогти.

Вона пішла, а я ще довго сидів і думав про неї. Я був вражений, зустрівши в цьому болоті таке благородство і красу душі.

Ви знаєте, як підносить і зміцнює людину усвідомлення того, що на неї хтось покладається, як на кам'яну гору. Але я, очевидно, погано знав себе, бо наступна ніч належить до найжахливіших і найнеприємніших спогадів мого життя. Років десять опісля я, пригадавши її, ревів і стогнав від ганьби, і дружина запитувала мене, що зі мною сталося. І я ніколи, аж до сьогоднішнього дня, не розповідав про цю ніч і мої думки нікому.

Може, і вам би не розповів, але мені спало на думку, що не так важливі ганебні думки, як те, чи змогла людина їх перемогти, чи не приходили вони до неї опісля. І я вирішив розповісти вам це для науки.

Надвечір до мене прийшов Світилович. У господині боліла голова, і вона ще до його появи зачинилася у своїй кімнаті. Ми розмовляли перед каміном удвох, і я розповів йому про події минулого вечора. Вираз непорозуміння відбився на обличчі Світиловича, і я спитав, що його так дивує.

— Нічого, — відповів він. — Економка — це дурниці. Може, вона просто краде в господині з її мізерних пожитків, може, ще щось. Я давно знаю цю бабу: досить скупувата й дурна як ступа. Її мозок заплив жиром, і на злочин вона не здатна, хоч простежити за нею, здається, слід. Блакитна Жінка також нісенітниця. Наступного разу, коли побачите її, стрельніть у той бік. Я не боюся привидів-жінок. А ось ви краще відгадайте, чому я так здивувався, почувши про вчорашнє дике полювання.

— Н-не знаю.

— Ну, а скажіть, чи не було у вас ніяких підозр щодо Ворони? Скажімо так. Ворона сватається до Яновської, отримує гарбуза і потім, щоб віддячити, починає викидати колінця з диким полюванням. Ви не чули про сватання? Так, так ще два роки тому, за життя Романа, він пропонував тоді цьому, тоді ще дитинчаті, руку й серце. Тому і на вас злиться, тому і сварки шукав, а коли не вийшло — вирішив прибрати вас з дороги. Я тільки думав, що це буде трохи пізніше.

Я замислився.

— Признаюсь вам, що в мене такі думки були. Можливо, я навіть дав би їм волю, якби не знав, що Ворона лежить поранений.

— То якраз дурниці. Одразу майже після того, як ви пішли, він з'явився біля столу, зелений і похмурий, але майже тверезий. Кровопускання допомогло. Він був обмотаний бинтом, як головка капусти, лише ніс і очі виглядали. Дубатовк йому: «Що, хлопче, соромно, напився, як свиня, мене на дуель викликав, а наскочив на чоловіка, який дав тобі чосу?» Ворона спробував усміхнутися, але від слабості хитнувся: «Сам бачу, дядьку, що я дурень. І Білорецький так мене провчив, що я більше ніколи не лізтиму до людей». Дубатовк тільки головою похитав: «Ось що горілочка, міць божа, з йолопами робить». А Ворона йому: «Я думаю, треба в нього пробачення попросити. Незручно. Все одно — ніби покликали в гості і спробували вистьобати». Потім подумав. «Ні, — каже, — пробачення не проситиму, серджуся трохи. І, зрештою, він дістав задоволення». І я вам скажу ще, він сидів з нами, а ми пили до самого світанку. Дубатовк так напився, що почав уявляти себе християнським мучеником за часів Нерона, і все намагався покласти руки в миску з паленкою. Цей ваш секундант, бовдур років під сорок, усе плакав і кричав: «Матінко, прийди сюди, погладь мене по голівці. Кривдять твого сина, не дають йому більше горілки». Чоловіка зо три так і заснули під столом. Ніхто з них не виходив ані на хвилинку, так що до дикого полювання ні Ворона, ні Дубатовк відношення не мають.

— А ви що, і Дубатовка запідозрювали?

— А чому ні? — жорстко сказав Світилович. — Я нікому нині не довіряю. Йдеться про Надію Романівну. Чого ж я Дубатовка звідси, з підозрілих, викидатиму? З якої речі? Що добрий він? Ого, як людина прикинутися може! Я і сам… учора навіть не підходив до вас під час дуелі, щоб не підозрівали, якщо вони злочинці. І зараз не підходитиму, не треба. Я і вас підозрював: раптом… та потім схаменувся. Відомий етнограф іде в бандити! Ха! Так і Дубатовк міг ягнятком прикинутися. А головне, не сподобався мені отой його подарунок, портрет Романа Старого. Немовби навмисне, щоб дівчину з колії вибити.

— А що, — схаменувся я, — справді підозріло… Вона тепер навіть біля каміна боїться сидіти.

— Отож-бо, — пригнічено сказав Світилович. — Отже, не він король Стах. Подарунок цей