Володимир Семенович Короткевич - Дике полювання короля Стаха

в руці якийсь аркуш паперу. Я закляк у ніші дверей, вона пройшла повз мене, не помітивши, потім виглянув і побачив, що вона спинилася біля вікна, похитала головою, і, бурмочучи щось, зачинила його.

Потім пройшла сходами на перший поверх.

І що їй треба було тут, на другому поверсі? Я пішов було до себе, але раптом спинився і тихенько постукав у двері кімнати Яновської. Чим не жартує диявол, а раптом це все-таки була вона? Я сказав пошепки:

— Надіє Романівно, ви спите?

У відповідь я почув сонне бурмотіння.

Я повернувся до кімнати й, не засвічуючи свічки, сів на ліжко. Мене трясло від холоду, а голова просто тріщала від різних суперечливих думок.

Розділ сьомий

Коли ми наступного дня гуляли з нею по алеї, я розповів їй про пригоди минулої ночі. Може, мені й не варто було робити цього, не знаю, але я ніяк не міг позбутися думки, що тут щось нечисте з економкою. Вона не здивувалася, подивилася на мене великими лагідними очима й повільно відповіла:

— Бачите, а я цієї ночі так перехвилювалася за вас, що спершу не спала, а потім заснула так міцно, що навіть нічого не чула. Не варто вставати вам уночі, пане Білорецький. Коли що-небудь станеться, я собі цього не подарую… А щодо економки ви помиляєтесь. Власне кажучи, вона може ходити всюди, я не дотримуюсь давніх правил, що економка може приходити на другий поверх тільки тоді, коли її кличуть. Тут найжахливіше не вона, а Блакитна Жінка. Знову вона з'явилася. Неодмінно станеться щось погане. — І з суворою мужністю додала: — Скоріше за все це буде смерть. І я маю всі підстави думати, що помру я.

Ми сиділи в старій альтанці, розміщеній глибоко в чагарнику. Каміння від старості все обросло мохом, який після останніх дощів молодо зазеленів. Посеред альтанки стояла мармурова дівчина з відбитим вухом, і по обличчю її повз слимак. Яновська подивилася на неї і сумно посміхнулася:

— Отак і ми. Мерзенність запустіння — наше життя. Ви казали, що не зовсім вірите, що це привиди. Я з вами не згоджуюся. Але хоч би й так — що міняється? Чи не все одно, від чого мучитися, коли мучитися треба, треба покутувати гріхи.

— Ви їх спокутували двома роками, — почав я.

Але вона не слухала мене.

— Люди гризуться, як павуки в слоїку. Шляхта вимирає. Колись ми були міцні, мов камінь, а тепер ми… знаєте, коли розколоти камінь із старого будинку, в ньому будуть слимаки. Невідомо, чим вони там живляться, але варто стукнути об такий камінь, як він розпадеться. Так і ми. І нехай стукають скоріше.

— І не шкода вам цієї краси? — повів я рукою довкола себе.

— Ні, тільки б скоріше. Я взагалі давно готова зникнути разом з цим гніздом і не шкодувала б ні його, ні себе. Але з якогось часу я зауважила, що мені стає трошки шкода життя. Напевне, воно не така погана річ, як я думала. Напевне, і в ньому є сонце, друзі, кучеряві дерева, сміливість і вірність…

— Це дуже добре, що ви так думаєте.

— Ні, це дуже погано. У сто разів гірше помирати, люблячи життя, ніж так, як я гадала померти раніше. Раніше жах був звичайним станом моєї душі, тепер він перетворюється у щось таке, чому нема наймення, чого я не бажаю. І все тому, що я почала трішки вірити людям. Не треба цієї віри, не треба цієї надії. Краще так, як раніше. Це і спокійніше.

Ми помовчали, вона нахилила собі на коліна жовту напівопалу кленову гілку і гладила її.

— Люди не завжди кажуть неправду. Я дуже вдячна вам, пане Білорецький, за це. Ви повинні мені пробачити, я чула вашу розмову з Світиловичем, чистою, доброю душею, єдиною, окрім вас та, може, ще дядька, людиною у цій окрузі. Дякую за те, що не всюди на землі люди з плоскими головами, товстим черепом і чавунним мозком.

— До речі, про Дубатовка. Як ви вважаєте, чи не повинен я відкритися йому, щоб спільно взятися за викриття цього паскудства.

Вії її здригнулися.

— Не треба. Ця людина триста разів довела відданість і вірність нашому дому, він добра людина, він не дав Горобурді подати на погашення наш вексель ще за життя батька і зробив це не зовсім дозволеним шляхом: викликав його на дуель і сказав, що всі його родичі викликатимуть Горобурду доти, доки справа не закінчиться для нього погано. От саме тому я і не хочу, щоб він втручався. Він занадто запальний, дядечко.

Очі її, променисті й тихі, раптом заблищали.

— Пане Білорецький, я давно хотіла вам сказати щось. Після учорашньої нашої розмови, коли ви клялися, я зрозуміла, що чекати не можна. Ви повинні залишити Болотяні Ялини, залишити сьогодні, найпізніше завтра, і їхати до міста. Годі. Відспівали скрипки. У свої права вступає смерть. Вам нема чого робити тут. Їдьте. Залиште цей забруднений століттями дім, гнилих людей, їхні злочинства тому, що їм пасує: ночі, дощу. Ви занадто живий для цього, і ви чужий.

— Надіє Романівно! — закричав я. — Що ви кажете! Мене вже називали тут чужинцем. Чи міг я чекати, що і з ваших вуст долетить до мене те саме жорстоке слово? Чим я заслужив його?

— Нічим, — сухо сказала вона. — Але пізно. Усе на світі пізно приходить. Ви занадто живий. Ідіть до свого народу, до тих, хто живе, голодує і сміється. Ідіть перемагати. А мертвим залиште могили…

Я розізлився до нестями:

— А ви не мій народ? А ці люди, залякані й голодні, це не мій народ? А Світилович, якому я повинен буду зрадити, це не мій народ? А ці прокляті богом болота, де чиниться мерзота, це не моя земля? А діти, які плачуть уночі, почувши відлуння копит дикого полювання, які тремтять від страху все життя, це не діти моїх братів? Як ви сміли навіть пропонувати мені таке?!

Вона ламала руки.

— Пане Білорецький… Невже ви не розумієте, що пізно пробуджувати до життя цю місцевість і мене? Ми стомилися сподіватися, не будіть нашої надії. Пізно! Пізно! Невже ви не розумієте, що ви один, що ви нічого не зробите, що загибель ваша — це буде жахливо, це буде непоправно! Я не подарую собі цього. О, якби ви знали, які це жахливі примари, які ненажерні до чужої крові!

— Надіє Романівно, — сказав я холодно, — ваш будинок — міцна фортеця. Але коли ви проганяєте мене, я