Марек Краєвський - Голова Мінотавра

Незважаючи на його квасну міну, колеги уважно слухали рапорт, знаючи, що їхній «Жидик», як вони потай називали товариша, любить несподіванки, як і шахові комбінації, і після безневинного, абсолютно звичайнісінького вступу може, як це вже не раз траплялося, повідомити справжнісіньку сенсацію.

— Опитавши всіх ортодоксів, — так Кацнельсон зазвичай називав релігійних жидів, — я узяв на приціл світські гуртожитки й бурси, а також установи, що перебувають під опікою жидівських громадських організацій. Директор Будинку жидівських сиріт, пан, — тут Герман зазирнув до нотатника, — Вольф Тисьмінцер, повідомив мені цікавий факт. Двадцятирічний мешканець гуртожитку, невисокий і худорлявий брюнет на ім’я Ізидор Дрешер, вельми охоче грав дівочі ролі в шкільних виставах. Закінчивши школу комерсантів, працював у фірмі «Інґбер і Вінер», що торгувала деревиною, і міг проживати в гуртожитку, доки не знайде собі помешкання. Пан Тисьмінцер якось спіймав його п’яного на сходах. І негайно вигнав Дрешера з гуртожитку. Той перебрався на Зелену. Я розпитав про нього тамтешнього швейцара й довідався, що підозрюваний уже не працює у фірмі, зате постійно напивається. Зараз він виступає на естраді в поблизькій кнайпі Канарієнфоґеля. Позавчора ввечері я дивився художню програму, яку показували в цьому притоці. Атож, було на що подивитися! — Кацнельсон зневажливо пхикнув. — Дрешер із пишною бородою, у сукні, кружляє на сцені в жидівському танку й верещить до музикантів: «Ай-вай!» А довкола — тлум солдатів і прапорщиків з казарми на горі св. Яцека, які аж лягають від реготу. Після виступу я підійшов до Дрешера й докладно його розпитав. Перш за все, я хотів перевірити, чи його борода справжня.

— Навіщо? — запитав Зубик.

— Підозрюваний відзначався жіночою вродою, чи не так? — Кацнельсон глянув на начальника. — Якби він мав бороду, то ніхто у Бреслау не переплутав би його із жінкою, еге ж?

— Ну, і що сталося з тією бородою? — допитувався Мокк. — Ви йому її відірвали?

— Сталося… з моїм обличчям, — Кацнельсон торкнувся щоки, на якій виднів великий синець. — Я не хотів нічого пояснювати, коли мене запитували про синець, ви ж бо знаєте, як я люблю несподіванки. — Він гірко всміхнувся. — Отож, коли я смикнув Дрешера за найсправжнісіньку бороду, на мене накинувся якийсь бандит, його дружок, котрий гадав, що я хочу скривдити артиста. От я й заробив синець під оком.

— А де цей його приятель і як його звуть? — запитав Мокк.

— Не знаю, — Кацнельсон зневажливо стенув плечима. — Утік, а я не зміг його зупинити. Саме того дня я був без зброї.

Після кожного рапорту Мокк червонів чимраз дужче, а після слів Кацнельсона його шия стала багровою. Він підняв догори руку з короткими пальцями, на одному з них блиснув перстень з оніксом. Мокк глянув Зубикові в очі.

— Будь ласка, — начальник кивнув головою. — Надаю вам слово!

— Дякую, пане інспекторе, — Мокк підвівся й оглянув присутніх. — Не хотів би вас образити, але шкода, що з нами немає комісара Попельського. Мені треба сказати дещо важливе, а він би це добре переклав…

— Його немає, — роздратовано відповів Зубик, — бо для нього це ще зарано. Нині світить сонце. І з ним може статися напад хвороби, якої ніхто ніколи не бачив…

— О, пробачте, пане начальнику, — Заремба зірвався з місця. — Я бачив і присягаюся…

— Панове! — урвав його Мокк. — Пробачте за втручання, але зараз не час сваритися. Чи можу я зробити кілька критичних зауваг із приводу вашої роботи?

— Будь ласка! — Зубик розгнівано обернувся до Мокка, замалим не скидаючи зі столу переповненої попільнички.

— По-перше, — Мокк уже заспокоївся, — усі ви дієте поодинці, а слід ходити удвох! Це абетка поліцейського! На пана Кацнельсона напали. А що було б, якби цей Дрешер і справді виявився вбивцею? Він утік би разом зі своїм захисником, а поліцейський лежав би непритомний десь у кутку. По-друге, — він перевів подих, — ви занадто довірливі і, перепрошую, дуже наївні. Хіба можна йти до підозрюваного й не знати, хто він, які в нього слабкі місця, як його можна притиснути, щоб він у всьому зізнався! Ви могли виграти купу часу, якби розпитали свідків про те, як виглядає підозрюваний, худий він чи товстий, має бороду чи ні…

— Прошу нас не повчати! — буркнув Зубик. — Що означає «притиснути»? Шантажувати? Ми не шантажуємо допитуваних, ми діємо за законом! Те, що ви нам тут пропонуєте, це вже якісь… Це якісь… Тортури, — пригадав він німецьке слово. І підкреслено вимовив: — Це фашистські методи, які, може, і придатні для Німеччини, але не для нас, зрозуміло, шановний пане кримінальний директоре?

Перш ніж Мокк устиг охолонути й зосередитися після різкого обміну думками, двері розчинилися й до кабінету ввійшла панна Зося. Її вигляд і лагідна усмішка подіяли на всіх присутніх заспокійливо. Зубик обсмикував жилета на грубому череві, Заремба кидав на дівчину зальотні погляди, Ґрабський відволікся від нотаток, Кацнельсон припинив розтирати щоку, а Мокк умить забув, що його тільки-но мало не назвали фашистом.

— Я стукала, — сказала секретарка. — Але ви, мабуть, були надто зайняті нарадою й не чули. Прийшла важлива телеграма з Катовиць. Її саме розшифрували.

— Будь ласка, прочитайте, панно Зосю! — Зубик прибрав владної постави. — А ви, пане Зарембо, перекладіть усе нашому шановному гостеві!

— У психіатричній лікарні в Рибнику, крапка, жінка з обличчям, покусаним собакою, крапка, Марія Шинок, двадцяти років, крапка, стверджує, що її покусав якийсь граф, — панна Зося прочитала текст телеграми й поглянула на присутніх.

— Дякую, — приймаючи від секретарки сторінку з підписом поліційного дешифрувальника, Зубик не приховував розчарування. — Ну, і що, панове? — він обернувся до колег, коли дівчина вийшла. — Хто з вас охочий поїхати до Сілезії, допитати психічно хвору жінку й довідатися, чи її покусав граф, чи, скажімо, тигр? Може, ви бажаєте, пане кримінальний директоре Мокк? Звідти-бо так близько до Бреслау…

— Ви мене звідси не проженете, — процідив Мокк крізь зціплені зуби й сперся руками об Зубиків стіл, — доки я не знайду цієї свині! А до Катовиць поїду, бо не хочу нехтувати жодною зачіпкою, зрозуміло, вельмишановний і високоморальний пане інспекторе?

— Вам слід казати «знайдемо», а не «знайду»! — Зубик підвівся й так само сперся руками об стіл. — Це не ваша приватна справа!

Щелепи обох поліцейських рухалися, наче жорна, що перемелювали в роті лайку й прокльони. Обидва були схожі на самців горил, котрі готуються до бійки. Так вони стояли десь із п’ятнадцять секунд. Жоден навіть оком не змигнув. Запала гнітюча тиша.

Першим поступився Мокк. Відійшов від столу, надягнув пальто й котелок, а тоді дулю повільно проказав:

— Атож, маєте