Марек Краєвський - Голова Мінотавра

рацію. Мені слід було вжити множину. «Ми знайдемо» цю свиню. Але це «знайдемо» стосується мене й ще декого. А не присутніх тут! Із тим кимсь ми вдвох знайдемо потвору й принесемо сюди його голову. Per fas et nefas[31]. Знаєте, що це значить? Судячи з виразу вашого обличчя — ні. Але дехто знатиме, бо розуміє латину.

Львів, п'ятниця 29 січня 1937 року,

перша година пополудні

На столі в затемненій вітальні стояв полумисок з великими шматками сирника й маківника, а поруч — тарілки з овочевим салатом, булочками, посипаними сіллю й кмином, та з оселедцями, що оповивали половинки яєць. Слова добродушної Ганни Півтораніс: «оселедці з бочки» Едвард Попельський заперечував щоп’ятниці протягом багатьох років, кажучи: «А я завжди гадав, що оселедці з моря». Це кепкування зі служниці стало вже домашньою традицією й викликало в присутніх завжди однакову реакцію: Ганна поблажливо кивала головою, Леокадія легенько всміхалася, а Рита зневажливо надимала губки.

Сьогодні Попельський ні з ким не передражнювався. Сидів за столом у своїй вишневій домашній куртці з оксамитними вилогами, у куточку вуст диміла цигарка в бурштиновому мундштуці, а від свіжо поголеної голови віяло пахощами одеколону, який Леокадія вчора купила в парфумерії «Під Чорним Собакою». Едвард не скуштував ані тістечок, ані салату, ані улюблених оселедців. Він застиг у характерній позі далекозорої людини, яка полінувалася одягти пенсне: в одній простягненій руці тримав якогось листа, а в другій газету й щомиті переводив погляд з одного тексту на другий.

Леокадія знала, у чому полягала причина поганого настрою Едварда. Вона крилася в маленькому конверті на його ім’я з надрукованим на машинці прізвищем. Його хтось запхав до поштової скриньки близько першої години вночі. Кузина поклала його на письмовий стіл. Несучи листа, вона відчувала пахощі дешевих парфумів. Спершу подумала, що листа надіслала одна з його дівчаток, з якими Попельський, побоюючись за свою й так уже сумнівну репутацію, удавався в нічні подорожі спальним вагоном до Кракова. Але швидко відкинула цю думку. По-перше, жодна з них не вміє друкувати на машинці, а по-друге, усі шльондри гарні й, маючи заможних коханців, користуються кращими парфумами, аніж ці. Леокадія побоювалася, що цей листик був пов’язаний з однією-єдиною Едвардовою таємницею, якої він, незважаючи на всі її намагання, так ніколи й не зрадив.

Зараз, дивлячись на насупленого кузена, котрий навіть не торкнувся сніданку, вона відчувала, як у ній закипає гнів. Їй набридли його постійний поганий настрій уранці, похмурі погляди під час сніданку, нервові вибухи й шалена любов до Рити, при якій він удавав категоричного тирана, та насправді був собакою, що, скімлячи, випрохував крихітку ласки. Та найдужче Леокадія ненавиділа його вдавану таємничість. Вона чудово знала, що кузен і так пояснить причини свого поганого настрою, але спершу трохи подражнить її, посопе й побурчить, аж нарешті вибухне й розповість усе ab ovo. Усі його реакції й майже всі секрети кузина знала так само добре, як розіграші в бриджі. Одначе листик, що тхнув дешевенькими парфумами, трохи вивів її з рівноваги. Леокадія побоювалася, чи не пов’язаний він із чимось похмурим і невідомим, про що Едвард ніколи їй не говорив і, мабуть, не скаже. Вона була майже переконана, що цей листик має зв’язок з його таємничими візитами до помешкання балетмейстера Шанявського, про які розповіла їй продавчиня в магазині штучних квітів на вулиці Галицькій, котра часто бувала в цій квартирі, бо приносила туди квіти.

Леокадія роздратовано жбурнула карти, які знову не склалися в «галерника» й поділила їх на чотири відкриті купки, а тоді старанно роздала карти.

Це привернуло Едвардову увагу. Він відклав листа й газету. На мить забув про власні проблеми, відкраяв виделкою шматок сирника й проковтнув його з помітним задоволенням.

— Глянь-но, Едварде, — сказала вона, розіклавши карти. — Учора була така роздача. Асесор оголосив винову масть. Його дружина пасувала. Що ти сказав би на моєму місці? Ось мої карти, — вона вказала на купку карт тонкими, випещеними пальцями. — Ти погодився б на винову чи показав трефу? І те й інше сумнівне… Зараз скажу тобі, що трапилося, але спершу поглянь уважно на карти.

Та Леокадія не встигла нічого розповісти, а Попельський не глянув на карти, бо у двері подзвонили. За хвилину до вітальні зайшла Ганна.

— Пане кумісаре, — промовила стурбована служниця, — там якийсь аліґанцкий спухляк[32] ду вас.

— Скільки разів я вам казав, Ганно, — розгнівано сказав Попельський, — аби ви не дозволяли собі будь-яких зауважень щодо гостей! Адже цей пан міг почути!

— Йой, люди, ратуйти! — Ганна так легко не здавалася. — Та він пу-нашому ніц ни рузуміє.

Львів, п’ятниця 29 січня 1937 року,

чверть на другу пополудні

Мокк не справив на Леокадію гарного враження, і Попельський це відразу помітив. Він вирішив, що його кузина, пристрасна любителька бриджу, розсердилася, бо не змогла завершити розповідь про вчорашні бриджеві перипетії. На обличчі німецького поліцейського з’явився виразний подив потому, як Попельський заявив, що в нього немає секретів від Леокадії й можна сміливо говорити при ній про будь-які службові справи. І це ще більше знеохотило Леокадію. Побачивши недовірливу Моккову міну, кузина демонстративно зібрала карти зі столу й вийшла, вигадавши якусь причину. Попельський не переймався її фокусами й продовжував мовчати, наче Мокк узагалі не існував, а його думки знову були зайняті газетою й листом, що лежали на столі. Німець, так само мовчки, уважно придивлявся до Попельського, і не міг зосередитися на тому, що хотів йому повідомити. Причиною такої поведінки були оселедці, які він обожнював, і котрі нагадували, що від сніданку в нього й ріски не було в роті. Ганна поставила перед гостем чашку, а той подякував їй широкою нещирою посмішкою.

— Чим завдячую ваш візит у себе вдома? — дзенькіт філіжанки, яку поставили на блюдце, вирвав Попельського із задуми. — На нараді в Зубика з’ясувалося щось нове?

— Існує такий старий університетський звичай, — Мокк узяв щипчиками шматочок цукру й поклав його до кави, — ще від часів, коли вища освіта не була такою масовою, як зараз. Новий студент, котрий з’являвся в університеті, відвідував удома своїх викладачів. Саме тому я й прийшов до вас.

— Ох, ви дуже люб’язні, — Попельський підсунув гостеві полумисок із солодким. — Але таке порівняння досить умовне. Я не леститиму вам і не казатиму, що це ви професор, а я — студент. Ні, це неправда. Ми з вами рівні. От, бачите? У газетах пишуть: «Компанія Попельський, Мокк і Заремба».

— Гарно звучить, — Мокк із видимим задоволенням