Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

землі вимагали? Кілька місяців сісти не міг! Тоді теж козаків нагнали, все село оточили, не втечеш. А зараз що?

— Зараз усе по-іншому, не хвилюйся.

Подякував я дядькові, вийшов із хати.

— Ну, що там? — питає Климентій Євграфович.

— Так кажуть, що вдома господар.

Дивимося ми на панський будинок. Онде ряд вікон, добре ж видно дорогу, на якій цілий загін товчеться. Але Володимир той не поспішає гостей зустрічати.

— І що робити? — розгубився Маєвський. Мабуть, про таке в його книжках написано не було.

— Та доведеться лізти, — я кожух скинув, бо важкий і не замерзну. — Що передати товаришу вашому?

— Яз вами піду, — каже Маєвський.

— Складний підйом, — попереджаю його.

— Я — сильний! — каже він і хапається за гвинтівку.

— А ось це залиште.

— А що, як там у будинку бунтівники?

— У вас же револьвер є, цього й досить. Ходімо, як бажаєте.

Ото й полізли ми нагору. Я перший, Климентій Євграфович за мною. Снігу аж по груди, не йдемо, а пливемо. Найважче спочатку було, бо під пагорб снігу намело найбільше. Вище видерлися, менше снігу стало. Дивлюся, що попереду на схилі зовсім небагато снігу, але туди ще долізти треба Я першим іду, торую шлях, граф позаду крекче.

— Зачекайте, — хрипить Климентій Євграфович. Весь він розчервонівся, дихає важко, хапає ротом повітря, наче риба на березі. Незвичний він до навантажень, усе ж дома з книжками сидить. А мені хоч би що, трохи тільки упрів. — Не думав, що так важко по снігу!

— Ну, давайте відпочинемо, — кажу і дивлюся на будинок. Онде з димаря дим валить, опалюють, є хтось удома. Чому ж нас досі не помітили? А будинок величенький, побудований ще у часи кріпацтва, палац цілий. Жити тут може і сто людей, усім місця вистачить. Але зараз живе тут значно менше, і такі хороми ні до чого. То он, бачу, господар залишив під житло лише кілька кімнат, а інші зачинив, і стоїть більша частина неопалена. Правильно зробив, бо скільки б грошей зараз у трубу викидав.

— Ну, ходім, — каже Климентій Євграфович, і з ним ліземо далі до будинку. Ще раз зупинялися відпочивати, аж нарешті на пагорб здерлися. На самому верху снігу майже по пояс, бо ж заважав будинок вітру здувати. Дивно, що не чищено зовсім. Онде курить димар у флігелі, це, мабуть, де кухарка живе. Туди теж сніг не почищений. Невже пан сам собі їжу готує? Я ось невеликий пан, та й то з Уляною Гаврилівною якось веселіше.

Оглядаюся, коли бачу, наче хтось у вікно визирнув. Між тим Климентій Євграфович почали пробиватися до дверей, знову захекалися. Нарешті долізли, постукали.

— Володимире! Володимире!

Я стояв позаду і про всяк випадок засунув руку в кишеню кожуха, де в мене був револьвер. Ще з охоронного відділення зрозумів я, що краще сто разів дарма мати під рукою револьвер, аніж одного разу не мати його в потрібний момент. Ну, і навколо дивлюся. Дивно, що жодних сараїв поруч немає. Мабуть, господарські будівлі за палацом приховані, щоб не видно було знизу.

— Володимире! Це Климентій! — граф стукав у двері з усієї сили, не почути його було важко.

Нарешті відчинили нам. Молодий хлопець у халаті та капцях на босу ногу. Він чхнув і закашлявся у хусточку, яку тримав біля рота.

— Климентію! Доброго дня! Радий вас бачити! — він казав і кахикав, аж горло дерлося. — Вибачте, що в будинок не запрошую, але захворів я. Застуда, ледь на ногах тримаюся, чхаю та кахикаю. А це ж зараза приставуча, то намагаюся нікого не заразити, навіть кухарці наказав не приходити.

Він знову закахикав, та так, що аж страшно стало, що порветься горло його.

— Чаю з малиною попий. Може, привезти тобі лікаря з Ромен? — схвилювався Климентій Євграфович.

— Та не треба, дякую, я кілька днів відлежуся, і все буде добре. А ви у якійсь справі?

— А, так, — згадує граф, який уже й забув, чого ми прийшли, перейнявся хворобою панича.

— Володю, тут дещо сталося.

— Що саме?

— Бунтівники пограбували потяг. Узяли поштовий вагон, забрали купу грошви і вистрибнули біля Чорного гаю. То можуть у будь-який момент завитися.

— Та вони, вже, мабуть, далеко звідси, навіщо їм тут вештатися?

— Ні, дороги перекриті, вони б не встигли втекти. До того ж, у них поранений. Їх троє, два чоловіки та жінка.

— Жінка? — дивується Боротянський. — Заручниця, чи що?

— Ні, з ними була, теж злочинниця, надзвичайно небезпечна.

— Небезпечна? — панич на те.

— Так, дуже небезпечна, вбила щонайменше двох: одного офіцера і жандарма! — наче у захваті каже Климентій Євграфович. Ну, це у панів буває, люблять вони незвичайних жінок. Чим більше вструже, тим більше їм цікава. Пам’ятаю, як їх благородь штабс-капітан Мельников захопилися колись дівкою, яка отруїла свого дядька-фабриканта, щоб отримати спадок і передати гроші бунтівникам. Інший би тримався від такої подалі, а Мельников усе стогнав та вірші писав. Оце, дивлюся, і Боротянський, як почув про вбитих жінкою, так зацікавився, аж кахикати покинув. А граф продовжує:

— Окрім неї, ще двоє чоловіків, один із них поранений. Вони зараз десь поблизу ховаються, але ми їх знайдемо. Коло звужується, і їм не втекти! Я затягну зашморг на їхній шиї, — каже граф і ногою тупає. — Ці мерзотники заслуговують на шибеницю і на ній скоро опиняться!

Володимир якось ніяково посміхається.

— Ти такий войовничий, Климентію.

— Просто злочинці мусять відповісти! А ти, Володю, будь обережний. Якщо побачиш когось незнайомою, то не ризикуй. Ті негідники озброєні і небезпечні. Вони вбили двох офіцерів і кількох жандармів, ще кількох поранили. В них навіть бомби можуть бути. То не підпускай їх близько, а вбивай на відстані! — Маєвський трусить головою так, наче за ним великий досвід убивств і здаля, і зблизька. Хоча не певен, що він у своєму житті бодай курку зарізав. Але в панів ото буває, що надумають собі бозна-що і далі за тим бозна-чим женуться. Он як ті ж бунтівники, більшість із яких могли жити й горя не знати, бо ж із заможних родин, з освітою. Живи та радій, а вони ні, лізуть, хто на каторгу, а хто й під кулі.

— О Господи! Такі ж тихі краї