Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

class="p1">У Боротянці був будинок Володимира Боротянського, молодого панича, спадкоємця колись славетного та багатого роду, який останнім часом захирів до того, що коли батько Володимира помер від надмірного вживання солодких наливок та гірких настоянок, то сусідам-поміщикам довелося збирати гроші, щоб похорони провести, бо після покійного залишилися самі борги. Невдовзі Володимир повернувся до маєтку і почав там господарювати. Був він до землі не привчений, нічого не розумів, і спочатку дурили його, хто хотів. Але виявився в нього хист до комерції, то поступово не тільки борги віддав, але й заробляти почав і вибився в люди. Климентій Євграфович був давнім товаришем Володимира, як і він, кар’єри на службі побудувати не зміг, повернувся до маєтку, але не за справи взявся, а поринув у нечуваний світ мандрів та пригод. На книжки та журнали витрачав усі скромні доходи з маєтку. Ну, не тільки на це.

— А що за шинелька на вас така, Климентію Євграфовичу?

— О, це шинель офіцера бурської армії! Замовляв аж із Парижа! — хвалиться Маєвський, а я подумки міркую, що шинелька не по наших морозах, бо онде як тремтить граф і ховається під теплим кожухом, що є в санях.

— Ось дивіться, що ще в мене є! — хапається він за торбу і починає показувати.

— Ніж німецької сталі — дріт ріже, й іржа його не бере! А ось кресало, на випадок, якщо опинишся десь у лісі й не буде чим багаття розпалити. А ще ось годинник бачите який у мене! З компасом!

І планшет для мап, щоб у поході легко було орієнтуватися! А ось сірники фосфорні, які при будь-якому дощі запаляться! Фляга похідна, до речі, не бажаєте?

— Та можна, — знаю я, що у графській флязі завжди щось серйозне є для зігріву. Ковтнув, а там щось дивне. — Самогон, чи що? — питаю і дивуюся, бо нехай мужики на свято таке дудлять, а пани люблять коньяк чи хоча б горілочку очищену.

— Це, Іване Карповичу, віскі.

— Хто?

— Віскі, напій такий американський, його всі ковбої та інші герої, що воюють з індіанцями, п’ють.

— На самогон схоже.

— Та ну ви що, ви смак розберіть! Тільки одразу не ковтайте, а погойдайте у роті. Ось так Маєвський з фляги набрали і щоками водять, наче зуби полощуть. Ну, і я так зробив. І от, знаєте, пішов смак. Наче самогон, а наче і не самогон, таке смачненьке виявилося.

— Ну, як вам?

— Та знаєте, графе, непоганий напій! Наче дубком віє.

— Це віскі у дубових діжках настоюють, — поважно каже граф.

Ото віскі те нам так душу зігріло, що незчулися коли доїхали до Капітанівки. А там на дорозі десяток козаків стоять, рогатку зробили, щоб ніхто не проїхав.

— Хлопці, а не проїздив тут хтось на санях, не з місцевих, міський хтось? — питаю в козаків.

— Міський? Та був учора один. Казав, що продавець посуду. Змерз він дуже, аж трусився весь. Але тут зупинятися не схотів, поїхав до Ромен, — розповів десятник.

— Климентію Євграфовичу, так це ж те саме, про що ви мені й говорили! — дивлюся на графа, а той здивувався, бо не второпає, про що я. — Та ви ж здогадалися, що, може, спільник нападників сам міг на санях пробиратися! Як ви точно вгадали! — це в мене ще з контори звичка, щоб не тільки знайти і розкрити, але й так доповісти, щоб начальство відчуло, наче тільки його старанням і розумом усе зробилося.

— Ага, точно, пригадую, — киває Климентій Євграфович.

— То, мабуть, пошлемо когось до Ромен, пошукати того чоловіка, може, справді причетний він? — так наче вголос розумую, а сам дивлюся на Маєвського.

— Так! Приставе, бери півдесятка козаків і поспішай до Ромен! Пошукай там міщанина на санях, — наказує граф. Ось що-що, а наказувати він уміє. Такий серйозний сидить, одразу видно, зі знаменитого роду, магнат цілий.

— Та де ж його шукати? — трохи перелякано питає пристав. Ох і поліція. Ну хіба ото міг я у конторі таке спитати? За що мені гроші платять, коли я питаю, «де шукати?»? Пристав спитав, а Маєвський на нього дивиться грізно, метикує, що відповісти.

— По готелях подивися, постоялих дворах, у лікарні спитай. Бо як змерз дуже, то, може, захворів, — навчаю я цього пристава — І козаків розпитай, як виглядав, що в нього за кінь і що за сани! Тільки швидко щоб! Так же, Климентію Євграфовичу?

— Так! Швидко!

Пристав із частиною козаків до Ромен подався, а ми поїхали до Боротянки. Туди шлях пробитий був, але вузенький. Як назустріч їде хтось, то доводилося зупинятися, у сніг вриватися, щоб дати нам шлях. До села доїхали, тепер треба було трохи вулицею і праворуч, на пагорб, де на віддалі від села стояв панський будинок. Ми до нього, а там цілик. Наче ніхто з маєтку і не виїздив. Що за дива? Невже не їздив панич нікуди після нічної завірюхи?

— Зараз я спитаю в селян, — кажу Климентію Євграфовичу, який трохи розгубився через сніг. Бо ж зрозуміло було, що по такому снігу та ще на горбок нізащо не виїдемо.

Я ж із саней стрибнув і побіг до найближчої хати. Постукав, відчинили мені.

— Доброго дня. Я до пана вашого, у справі. А дорога до панського будинку снігом забита Вдома він?

— Та наче вдома, — каже господар, років за п’ятдесят чоловік із сивими вусами.

— А чому дорога не почищена?

— А наказу не було. Мабуть, береже пан гроші, не хоче платити за чищення. Думає, як вітер надув сніг, так і здує.

— А слуги як звідти ходять?

— Та які там слуги? Це у батька його, покійного Бориса Сергійовича, слуг ледь не півсотні було. А цей усіх звільнив, залишив тільки кухарку. Так вона поруч у флігелі живе, їй нікуди ходити не треба.

— А чи не проїздили тут учора люди якісь чужі?

— Ні, вчора не бачив. Та й хто буде їздити по такому снігу? Всі по хатах сидять. А що сталося, що ото козаки тут? — питає мужик, і бачу я в очах його хвилювання. Чого це йому хвилюватися?

— Та розшукують одних. А ти чого злякався?

— Та як чого, мене знаєш як різками пригостили, коли в нас тут мужики