Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

втекли, але трапилася несподіванка. У передостанньому вагоні їхала компанія офіцерів. Один із них ту даму помітив, сподобалася вона йому. Він спочатку не наважувався, а потім пішов за нею. І ось він заходить до поштового вагона, а там грабіжники вже майже закінчили награбоване вантажити. Офіцер усе зрозумів, але поки з кобурою чикався, застрелили його. Товариші почули стрілянину, прибігли. Бунтівники по них стріляти почали. Офіцери у відповідь, всі ж при зброї. Зчинили цілу війну. Машиніст, коли почув стрілянину, почав гальмувати. А розбійники зістрибнули з вагона в сніг, щоб утекти. Офіцери теж стрибнули, почали переслідування. Тікати злодіям було важко, бо ж снігу багато. До того ж, одного з них вдалося поранити. Але один з нападників кинув бомбу, офіцера вбив, ще кількох поранив. То солдати вимушені були припинити переслідування. Сподівалися, що нападники далеко не втечуть по такому снігу. Але втекли.

— І де ж вони поділися?

— Невідомо. Але точно знаю, що десь вони неподалік, бо ж шляхи швидко були перекриті по всьому повіту і в сусідніх теж. Шляхами вони б не встигли втекти, а поза шляхами, ви самі бачите, не проїдеш. То десь тут вони, чує моє серце, що тут!

— А на малі можете показати, де все відбувалося? — кажу я, бо помітив у санях мапу.

— Так! Ось, дивіться, — Климентій Євграфович тицяє пальцем у шкіряній рукавиці.

— Ага, це біля Чорного гаю, — киваю я.

— А чому він Чорний?

— Ну, там ялини здебільшого, густий ліс, як усередину зайдеш, так аж темно. Тому й назвали. Може, вони в гайку цьому і сховалися?

— Ні, сліди за гайок вели. Там їх хтось на санях чекав, мабуть, поплічники. Підхопили і повезли. Поліція йшла по сліду, але почало темніти, вітер піднявся, і замело все. Оце сьогодні далі шукаємо, бо ж злочинці зухвалі, озброєні, небезпечні, — Климентій Євграфович знову до гвинтівки потягнувся, так наче за нами три десятки козаків не їде.

— Графе, нехай гвинтівка полежить, ми ж у безпеці.

— Я читав спогади учасників англо-бурської війни, і вони всі казали, що зброю завжди треба тримати напоготові.

— Правильно, напоготові. Якщо небезпека є. Але зараз яка небезпека? Бунтівники на тридцять козаків не підуть, хіба що божевільні якісь. Слухайте, а як вам поліція оце дозволила козаків очолити? Вони завжди цивільних не люблять.

— Та вони всі в Ромнах розгублені сидять, бо не чекали такого. Та й самі розумієте, що там наша поліція вміє, окрім як гроші трусити з жидів чи штунди, — Маєвський каже тихенько, щоб пристави, які їдуть за санями, не почули. — А тут же таке, то сіли і сидять, очима лупають. Я ж одразу взяв мапу, накреслив план дій і запропонував виконувати його. Ну, вони й погодилися, бо не знали, що робити.

— І який план?

— Ми перевіримо всіх навколишніх землевласників у радіусі двадцяти верст, бо далі злочинці навряд чи встигли втекти. Попередимо про небезпеку. Всі лікарі сповіщені, бо ж один із бунтівників поранений і йому потрібна допомога Вони нікуди не дінуться! Я візьму їх! — Маєвський киває, рішуче рухає нижньою щелепою і дістає з шинелі револьвер. От же людина, ніяк без зброї не може. Заспокоює вона його, чи що. Я подивився, щоб револьвер був на запобіжнику, а то всяке може бути.

— Графе, а звідки відомо, що саме бунтівники напад скоїли? Може, просто кримінальники якісь? На кшталт тих польських ведмежатників, які, пам’ятаєте, у Ромнах банк пограбували.

— Ні, це політичні. Ти чув, щоб кримінальники з жінками на справу йшли?

— Ну, буває, що жінок підсилають, вони снодійне у вино кинуть, відома схема.

— То ж зовсім інше! А тут жінка сама пройшла у вагон, браунінг наставила, та так впевнено, що жандарми, не діти ж якісь, вимушені були підкоритися. Такі жінки тільки у бунтівників є!

— Ну, графе, воно не все так просто, і різні жінки усюди є. А що поліція каже?

— В поліції теж вважають, що це бунтівники. Бо ніхто не чув, щоб кримінальники з бомбами працювали, а бунтівники — частенько. Дуже досвідчені та зухвалі бунтівники. Серед білого дня пограбувати поштовий вагон! Мабуть, заздалегідь потурбувалися і про схованку, що ось досі не можемо їх знайти! Але знайдемо! Я знаю, як шукати! Під моїм керівництвом зашморг затягнутий і негідникам не втекти!

Маєвський аж підводиться і кланяється, наче не в санях сидить, а на якійсь трибуні, перед натовпом, що заходиться в оплесках.

— Як думаєш, Іване Карповичу, орден мені за це дадуть? Георгія четвертою ступеня?

Дивиться на мене, а я за револьвером слідкую, бо дуже вже мрійлива граф людина, усяке встругнути може.

— А мусять же дати?

— Графе, а вам не здається, що ніхто нападників не чекав? Тобто, може, і чекав, але в іншому місці, — кажу я, щоб не відповідати прямо на запитання Маєвського. Бо це ж дурість якась — ще не спіймати нікого, а вже про ордени мріяти.

— Ви про що, Іване Карповичу? — Климентій Євграфович помітно дратуються, бо ж тільки йому дозволено судження з цього приводу висловлювати.

— А ось самі подивіться. План нападників же був зірваний, Той офіцер утрутився, потім інші підтягнулися, потяг почав гальмувати, і нападникам довелося вистрибувати у сніг раніше, аніж вони планували. Якщо й чекали їх, то далі. Бо ж якби не офіцер, вони б тихенько зістрибнули геть в іншому місці. І втекли б, ніким не помічені. Та випадковість примусила стрибати раніше.

— Тоді хто їх забрав?

— Ось цього не можу знати. Але можна пошукати ті сани, які чекали нападників.

— Всі дороги перекриті!

— На дорогах шукають трьох злочинців із жінкою та пораненим. А ось той, хто чекав і не дочекався, був один. Треба опитати, чи не бачили такого самотнього візника на санях. І він, скоріше за все, не з селян, хтось чужий.

Климентій Євграфович невдоволено закрутили головою. Вони ж уявляли себе великим полководцем, думали, що ото купа прочитаних книг дала такі знання, що він легко знайде злочинців сам, а тут йому якийсь мужик указує. Але ж правду кажу.

— А куди ми зараз їдемо? — спитав я, щоб збити господаря саней з поганих думок.

— До Боротянки. Це останнє село, яке поблизу і яке ми ще не відвідали. Хочу перевірити, чи все у Володі добре, і попередити його.