Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

приїхав. Що сталося? Чого ось так терміново викликають мене? Хоч не війна? А то кажуть, що буде війна велика в Європі. Я не вірю, бо ж християнські країни, не турки якісь чи азіяти, невже ж не домовляться миром?

Якось схвилювався я і побіг до комори. Там у мене лижі стояли, які я сам зробив на зразок тих, що бачив, коли був у справах служби в Князівстві Фінляндському.

— Іване Карповичу, що сталося? — це Уляна Гаврилівна прибігла. Мабуть, через каліцтво своє та важке дитинство була вона полохлива і завжди чекала найгіршого.

— Зараз поїду дізнаюся. А ти не хвилюйся, піди Ласуню подої. Якщо не повернуся зараз, значить, поїхав у справах. Сама тут господарюй і не панікуй.

Взув лижі й подерся снігом Лижі широкі, їдуть не швидко, але й у сніг не провалююся. Чую, знову стріляють. Тоді я відповів їм із револьвера, щоб служиві набої казенні не розтринькували. Більше не стріляли, чекали, поки під’їду. Ось вже я поруч, дивлюся, що три десятки козаків, з ними два поліцейських пристави з Ромен і мій знайомий граф Осика-Маєвський у санях сидить. Та не просто в санях, а у формі якійсь мені невідомій, при гвинтівці і з цілою торбою якихось речей. Схвильований, аж тремтить, наче хорт перед полюванням.

— Іване Карповичу! — вистрибнув із саней, біжить до мене, в правій руці гвинтівка, мені аж лячно. Бо серйозна зброя, а граф не дуже-то великий у ній спеціаліст. Якось заряджав удома двостволку мисливську, випадково натиснув на гачок. Добре хоч весь шріт у підлогу пішов.

— Іване Карповичу! — біжить граф, а снігу багато, ступнув, мабуть, у яму, і як упаде! Я аж присів, боявся, що вистрелить.

— Обережно, Климентію Євграфовичу! — попереджаю його, а граф у снігу борсається, все ніяк підвестися не може. Довелося допомогти.

— Доброго дня, — кажу, коли на ноги поставив.

— Доброго дня, Іване Карповичу! — снігом плюється і кричить. — Чи немає у вас на хуторі чужих? Дивлюся я на нього здивовано.

— Чужих?

— Чужих! Два чоловіки й жінка! Один поранений, дуже небезпечні! То у вас вони? — так верещить, що в мене аж у вухах дзеленчить.

— Будемо брати!

— Климентію Євграфовичу, та ви ж бачите, які кучугури намело. Хто до мене доїде? — дивуюся я цій метушні. — Я он на спеціальних фінських лижах — і то ледь доліз. Самі бачите, який сніг.

Маєвський дивиться на мене здивовано, аж розчаровано трохи.

— То немає чужих?

— Ані чужих, ані своїх, тільки я та Уляна Гаврилівна на хуторі. А що сталося? — киваю я у бік козаків. Давно такого загону не бачив.

— Та потяг учора пограбували неподалік.

— Потяг? Пограбували? — дивуюся я, бо тут же не Кавказ якийсь, щоб ось таке творилося, — Хто?

— Бунтівники. Поштовий вагон узяли, вбили трьох жандармів і двох офіцерів, які у потязі їхали. П’ятьох убили! Оце ми їх шукаємо. Я тільки почув, одразу прибув до Ромен, очолив загін і перевіряю всі села та хутори навколишні. Не втечуть, негідники! Думав, може, до вас заскочили. Ну, раз немає, то поїхали ми далі! Дуже поспішаємо, часу немає! Бо саме мій загін мусить негідників знайти! Саме мій! — у розпалі почуттів як вдарить граф гвинтівкою по землі. Сніг мусив удар пом’якшити, але, мабуть, щось під снігом було, може, льоду шматок, бо аж хруснув приклад, а гвинтівка вистрелила, вистрибнувши з графової руки. Він сам із переляку впав у сніг і закричав дурним голосом. Я гвинтівку вхопив, од гріха подалі, підбіг до Маєвського. Той обличчям у сніг укляк і лежить наче мертвий. Але ж не мертвий, бо якби поранений був, то кров би була, на снігу помітна.

— Графе, — обережно торкаюся його. Лежить. Тоді я перевернув його. Дивиться на мене, посміхатися починає.

— Іване Карповичу, я вже на небесах? — питає тихенько. Тут козаки, почувши це, як зарегочуть. Було з чого.

— Ні, Климентію Євграфовичу, на землі ви, живі. А зі зброєю треба обережніше. Небезпечна вона штука.

Допоміг я графу підвестися, сніг обтрусив, довів до саней, посадив. Потім плюнув і сам усівся, бо ж відчував, що самотужки може втрапити Маєвський у якусь халепу, хто тоді мої записи рихтувати буде? Та й цікаво якось, що воно відбувається. Набридло мені зі снігом воювати, можна і справою якоюсь зайнятися. Тим більше, що справа он яка. Стрілянина, поштовий вагон пограбували, бунтівники. Хоч і ніхто за це не заплатить, але цікаво до тремтіння у ногах.

— Я, графе, з вами поїду. На хуторі хоч вовком вий, робити немає чого! А тут справа якась, усе ж веселіше.

— А поїхали, Іване Карповичу! Нам досвідчена людина в пригоді стане!

Я лижі у сніг сховав і сів у сани до Климентія Євграфовича.

— На Капітанівку давай, а потім повернемо на Боротянку! — наказав він візнику, і поїхали. На дорозі снігу теж багато було, але трохи вже прибили його подорожні, то хоч якось їхати можна.

Спочатку мовчали граф, тільки головою крутили, мабуть, переймалися зі своєї незграбності. Щоб ото не засмучувався Маєвський, вирішив поговорити з ним. Та й цікаво було ж про бунтівників.

— Климентію Євграфовичу, а що за дива такі, що пограбували потяг, а шукають по селах та хуторах навколишніх?

— Бо достеменно відомо, що злочинці десь тут сховалися, — одразу ж відповідає Маєвський, який завжди охочий побалакати. — Вистрибнули з потяга і втекли. Але недалеко десь. Бо ж і гроші при них, і поранений, і жінка.

— Поранений і жінка?

— Так. Вони утрьох грабували, два чоловіки й жінка. Спланували все добре, видно, що досвідчені злочинці. Як розповідають свідки, жінка постукала до дверей поштового вагона, який останнім був у ешелоні. Оскільки перевозилася велика сума грошей, вагон охороняли четверо жандармів і офіцер. За інструкцією нікого до вагона впускати не мали права, навіть двері відчиняти. Але чомусь відчинили. Мабуть, не чекали, що від жінки небезпека буде. А вона з ридикюля браунінг дамський узяла і до стіни всіх поставила. Офіцер спробував пручатися, так губу йому розбила руків’ям. Той устав. Вона ж запустила поплічників своїх, які всі гроші, що у вагоні були, витягли. Більше ста тисяч рублів асигнаціями, а ще золото і коштовне каміння.

— Багацько, — киваю я.

— Так, улов добрячий. І з тим би уловом вони