Дмитро Терко - Маятник часу, Дмитро Терко

"Бачу ціль, не бачу перешкод" "Бачу ціль, не бачу перешкод"

Минуло два тижні. Віртуальна конференція з командорами НАСА й апологетами від астрономії почалась жваво з оригінальної презентації лабораторії "Алек і Партнери". Над її креативним інтерактивним оформленням попрацювала відома студія "IDEO * PENTAGRAM". Вона ефектно застосувала синергію сюжетів з металофізики лібрезію, гомункулярного коктейлю і відтворення орбітальних трансформацій руху Нібіру.

Продемонстрований ефект від застосування "розумних" захисних покриттів справив на спеціалістів НАСА обнадійливе враження. Протидія ерозійному ушкодженню корпусів зорельотів була вкрай актуальна. Та ще більш важливим був очевидний виграш у вазі при одночасному збережені міцності їх обшивки. Тут більше ніж в авіації поціновувався кожен грам.

Дещо з пересторогою фахівці віднеслись до "бонуса" — засобу контролю і підтримки високої функціональності астронавтів модифікованим коацерватом. З цього приводу виникла невелика суперечка між Марвелом Коном і Томом Бріннером. Це і без того виглядало цілком органічно. Адже коли один відповідає за підготовку апарату до запуску, а інший — за його передстартові випробування, то може з’явитися місце докорам. Бріннер без апатично поставився до застосування гомункулярної "вакцинації" екіпажів — стан астронавтів, з позиції функціональної готовності космоплану до польоту, його не обходив. А от передстартові перевірки цей стан, на розсуд Марвела, зачіпав. Для нього важливим було покладатися на зібраний і кмітливий екіпаж.

Тут активувався Олексій. Він запропонував взяти безпосередню участь в натурних іспитах дії коктейлю з "мікрів" разом із астронавтами. "Червона Роза", яка представляла перед зібранням вищу ланку керівництва НАСА, позитивно оцінила пропозицію Олексія.

У підсумку цього блока було ухвалено вийти з пропозиціями щодо застосування лібрезію на дослідних виробництвах НАСА  розробки програми іспиту можливостей гомункулів.

Тепер настала черга Нібіру. Ця частина презентації починалася майже риторичним запитанням чи людству дано пізнати непізнаванне? Слідом йшла сентенція про те як учені багато років спостерігають за космічним простором, вишукуючи ознаки існування незвичних космічних об’єктів використовуючи для цього різноманітні засоби, що працюють в різних діапазонах: від оптичного, рентгенівського і до радіохвильового. Досі їм не впадала в очі Нібіру і тому цей факт багато хто приймає за "абсолют" (тут мова йде не про горілку). Ми також прихильники тверезого погляду на стан речей: на жодному з виявлених вселенських тіл не було позначки "Nibiru", адже маркування ― то справа астрономів. Та нам цікаві в першу чергу об’єкти що вільно подорожують Всесвітом будь-де, рухаються відповідно до законів небесної механіки, але по нетривіальних траєкторіях, обираючи для себе прихисток одночасно в декількох місцях, що робить їх напряму невидимими. У більшості випадків такі тіла виявляються за непрямими ознаками і методом мікролінзування[1]. Особливо це стосується циркумбалічних ("циркумполярних", "дипольних") планетних систем з двома центрами гравітаційного впливу значно віддаленими один від одного.

Вам же відомі планети, які обрали собі батьків однієї статі, за прозаїчними іменами: "Kepler-166", "TOI-1338b", "2M1510 (AB)", "BEBOP-1" і "KIC 486625" (схоже на держзнак автівки!), "DP Leopard" — подвійна зоряна система з двома циркумбінарними планетами-гігантами (в народі — "гідроцефалами", що не сповна розуму).

О то ж, на цьому фоні ми пропонуємо вам картинку полонезу нашої мандрівниці у шапці-невидимці між Сонцем і UV Ceti, що переходить у її захоплююче космічну сальзу тріо з піруетами Ліссажу[2] на  червоній доріжці Мебіуса. Біля двох хвилин у віртуальній авдиторії панувала тиша: що не кажіть, а "кіно" люблять всі. Особливо науковий "мультик".

На інтерактивному зображенні, яке кожен з учасників міг самостійно "помацати пальцем", пройтися ним по траєкторії взад-вперед, розвернути її у просторі та заглянути ззаду, — з математичною елегантністю на фоні безмежного Всесвіту "Синя планета" рухалася вздовж загадкової траєкторії петлі Мебіуса. Її орбіта, витончено переплетена у формі нескінченності та яка в окремі моменти нагадувала собою фігуру Ліссажу, символізувала баланс і динаміку космічних сил, перетворюючи простір і час у багатовимірну незбагненність. Одночасно два карлики, представлені жовто-гарячими сферами, що утворюють бінарну систему, додавали картині цієї гравітаційної сальзи контрасту і драматизму. Образ Нібіру, орбіта якої немов натягнута струна між двома силами, відчувала вплив кожного з партнерів, формуючи багатогранну і візуально захоплювачу траєкторію, а енергетичний ореол зорі наче напливав на глядачів, створюючи у кожного з них тонке відчуття співучасті в дійстві. Так, це було зображення не просто схеми — це космічна поезія, замкнена у математичних символах і фізичних законах. Щось складне і водночас прекрасне. Таке, що спокушало захопитись представленою ідеєю романтиків від астрономії. Ефект зчитався по обличчям. Це був фінал еволюції траєкторії, її найефектніший фрагмент.

Звертаємо увагу на те що виникненню танцмайданчику передувало формування еліпсоподібної орбіти планети.

Колись давно Нібіру  отримавши імпульс була викинута із своєї рідної зіркової системи і почала рух по гіперболічній траєкторії з глибин Всесвіту до Сонця. Вона пройшла повз Сонце на таких відстані і швидкості що тільки зазнала деякого відхилення, в результаті якого попрямувала до UV Ceti. Цілком можна уявити, що Нібіру  здійснила подвійний гравітаційний маневр: спершу відхилення біля Сонця, далі — розворот у системі UV Ceti, і — вуаля! — вона знову летить до Сонця, тепер вже з іншим «завданням». Для наступного розвороту біля Сонця на майже 180 градусів знову в напрямку UV Ceti, планета має пройти на відстані близько 0,53 астрономічних одиниць від  поверхні (фотосфери) Сонця. Це майже посередині орбіти Землі. Отже, коли Земля перебувала поблизу точки найближчого підходу 450 тисяч років тому і могла статися висадка "космічного десанту, канонізованого" Захарія Сітчиним. Комп’ютерне моделювання виявило тенденцію нестійкості "еліпсів" траєкторій, які проте мають тенденцію до циклічності. Перший проліт Нібіру по дузі пів-еліпсу тривав приблизно п’ятдесят три тисячі років. Далі планета одержала новий імпульс від двох червоних карликів і була їхньою "гравітаційною пращею" спрямована "в обхід" довшим шляхом з періодом обертання вже у сто тисяч років ― наче космічний маятник-зв'язківець між двома зоряними системами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍