Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

– Вірочко, – мовив Мігель тримтячим голосом, – вітаю тебе з Днем народження! Ти найкраща жінка у моєму житті. У цей день я зібрав усіх твоїх знайомих і друзів, для того щоб разом відсвяткувати цей день і попрохати тебе лише про одне.

З цими словами він дістав з кишені маленький чорний футлярчик, підійшов до своєї дівчини, дав їй квіти, став на одне коліно і пильно поглянув в її мокрі від сліз очі.

– Кохана, ти станеш моєю дружиною?

Віра розгубилася. Вони ще так мало знали одне одного. Але вона відчувала, що це той чоловік, з яким вона могла б побудувати сім’ю. В залі запанувала тиша. Усі чекали на її відповідь. Ну як вона відмовить у такій ситуації?

– Так, я згодна, – майже прошепотіла вона.

– Ти згодна? – перепитав Мігель, який, хоч і почув слова дівчини, проте хотів дійсно переконатися у їх правдивості.

– Так, – вже голосніше відповіла Віра. Чоловік одягнув на її безіменний пальчик обручку, а потім підхопив на руки і почав кружляти.

Усі присутні зааплодували і пішли вітати пару. Дівчата роздивлялися невеличкий діамант на перстневі.

– Ну от, – прокоментувала Марія, – мали день народження святкувати, а тут заручини! Оце так несподіванка! Бачу, заберуть у мене цінного працівника!

– Так ви ж її ганяли постійно, – не стрималася Сільвія. – А тепер бідкаєтеся?

– Ой, мовчи, – не забарилася з відповіддю та, – тобі аби своїх п’ять копійок скрізь вставити.

– Мамо, ну чого ти знову до Сільвії причепилася? – не витримав Пауло.

– Давайте хоч в такий день не сваритися, – Рауль вирішив і собі у розмову влізти.

Друзі з курсів раділи за свою подругу. Вітали, бажали щастя у сімейному житті. Віра посміхалася, але подруги відразу відчули, що з нею щось не так. Коли всі сіли за столи і почали святкування, Юля з Мар’яною вивели дівчину надвір.

– Уявляєш, твій Мігель увесь ресторан викупив на три години, – захоплено почали розповідати. – Та й на обручку витратив не мало! Вважай, ти виграла джекпот!

– Гадаєте? – в голосі іменинниці звучали нотки сумніву. – Як на мене – все так швидко. Ми разом трохи більше трьох місяців. І не жили зовсім. Я не знаю, який він у побуті, чи зійдемося ми…

– Та не хвилюйся ти так! – махнула рукою Мар’яна. – Тут в Португалії зарученими можна роками бути. Ніхто тебе не силує відразу під вінець йти. Поживеш з ним, краще пізнаєте одне одного. Не сподобається, завжди можна роз’їхатися. І зауваж, ще до офіційного одруження.

– А як же я Юлю саму залишу? – не вгамовувалася Віра. – Це ж їй тепер самій платити за житло.

– За мене не переймайся, – мовила та. – Заробляю я достатньо. Мені щедрі чайові дають. Хоч це й не прийнято у них. Але, мабуть, подобаюся я місцевим. Не пропаду! А ти будуй своє щастя! Хоча якщо що – твоя кімната завжди тебе чекатиме.

– Дякую, дівчатка! – іменинниця вже вкотре за сьогодні розплакалася. – Ви у мене найкращі! А цей день народження я вже точно ніколи не забуду!

*   *   *

З тих пір, як Віра виїхала, Юля постійно відчувала себе самотньою. Їй не вистачало не лише близької подруги, а й усіх, кого довелося залишити в Україні.

Тітка Варка телефонувала рідко. Мала багато справ на волонтерській ниві. Постійно в клопотах. Коли й говорили, то в основному за останні новини з фронту та батька у полоні. Правда, про останнього інформації було обмаль. До 29-го липня.

Юля зранку, як завжди, зайшла в YouTube продивитися інформацію про події в Україні. Першою ж новиною, яка вивела її з рівноваги на довгий час стала Оленівка.

«Масове вбивство полонених в Оленівці – терористичний акт, здійснений у ніч з 28 на 29 липня 2022 року російськими окупаційними військами в селищі Молодіжному Оленівської селищної ради проти українських військовополонених – захисників «Азовсталі» в Маріуполі. Від вибухів на території колишньої Волноваської виправної колонії № 120, де утримували українських захисників, загинуло 53 полонених, понад 130 було поранено. З серпня 2014 установа перебуває в тимчасовій окупації та не працює, з 24 лютого 2022 року збройні сили РФ на її базі створили фільтраційну тюрму».

– Тітонько, Ви чули?!! – Юлін голос тремтів.

– За Оленівку? Чула, дитино! У нас весь центр на ногах.

– А батько?..

– Нічого поки не зрозуміло. Списків загиблих немає. Ніхто точно не знає, що там відбулося. Тож чекаємо хоч на якусь інформацію.

– А що, якщо… – вона недоговорила, сльози полилися з очей і закрили увесь світ.

– Не потрібно думати про найгірше, – намагалася заспокоїти її жінка. – Потрібно вірити, що з ним усе гаразд.

– Я хочу вірити…– відповіла майже пошепки, намагаючись не знепритомніти. – Коли ж це все закінчиться???

– Один Бог знає, донечко. Тримайся. Буде щось відомо – відразу зателефоную.

Але тітка не виходила на зв’язок два тижні. А коли нарешті додзвонилася, нічого нового сказати не могла.

– З ким тільки не зв’язувалися, – пояснювала вона племінниці, – ніхто нічого не може сказати.