Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

– Та невже? – щиро здивувалася Юля. – А от мене океан страшить. Особливо великі хвилі.

– Для мене це адреналін, це те, що я люблю найбільше, – в очах заблищав вогник. – Готуюся до найбільших хвиль, які бувають лише тут.

– І не боїшся?

– Не потрібно боятися жити, Юлія! Потрібно ризикувати, пробувати нове, інакше який тоді сенс життя?

– Дожити до старості, бавити онуків… – почала перелічувати й зупинилася. – Але я розумію, про що ти! Мабуть, так і потрібно ставитися до життя, легко і з ноткою авантюризму.

– Саме так, – зрадів Антоніо, – радий, що ми знайшли спільну мову! Ти – чудова!

– Ой, захвалиш мене, задеру носа, – засміялася Юля. – А ось і мій дім.

– Шкода, що ви з Вірою не довчилися на курсах…

– Робота така, часу зовсім обмаль… Але ти приходь до нас у ресторан. Кухня смачна, хоч і власники трішки конфліктні.

– Обов’язково! А ще бачитимемося зранку на пляжі, якщо захочеш.

– Я залюбки, – погодилася Юля. – Ми з Вірою щоранку бігаємо.

– А ми з Дон Кіхотом теж щоранку, правда? – Антоніо звернувся до песика і той ствердно гавкнув.

– Ну як вам двом відмовиш, – засміялася дівчина, – до зустрічі! – і, потиснувши руку одному, а лапку іншому, зайшла до себе у двір.

*   *   *

Літо цього року у Португалії було прохолодним. Принаймні перша його частина. Тому бігати зранку було приємно і не обтяжливо. Свіжість океанічного повітря, крики чайок, усміхнені спортсмени, що завжди вітаються – все це трішки відволікало Юлю від сумних думок.

Із Сергієм зв’язок остаточно обірвався. Нечасті розмови з тіткою, яка нарешті дізналася про справжнє місцезнаходження племінниці, також не додавали оптимізму.

– Говорила сьогодні зі Степаном на рахунок сина, – обережно зазначила Варка в одній з розмов.

– Що з ним? – Юля напружилася.

– Все добре, служить. Подробиць не розповідає, каже, що його освіта дуже допомагає. Працює військовим медиком. На сході…

– Це ж саме пекло! – дівчина до кінця сподівалася, що Сергій не буде брати безпосередню участь у звільненні Донбасу.

– Туди беруть найкращих, – тихо мовила тітка. – От і його туди забрали…

Юля важко зітхнула.

– Розкажи, дитино, краще, як у тебе там справи? Постійно нам гроші відсилаєш – ти хоч там не голодуєш?

– Та де там! У ресторані годують добре, не хвилюйтеся,– завірила її племінниця. – Я й не купую особливо нічого. Немає потреби. Тож чим можу, тим допомагаю.

Через тиждень тітка Варка знову зателефонувала.

– Юлечко, маю новину! – прокричала в слухавку.

– Що там? – серце почало шалено калататися.

– Геннадія знайшли!

Перша звістка про тата за майже півроку.

– Що з ним? Де він? Живий? – питання скоромовкою вилітали з тремтячих уст.

– Живий… У полоні разом з іншими захисниками «Азовсталі».

– А як Ви дізналися?

– Перетелефонував один із наших волонтерів. У нього зв’язки у Міністерстві оборони.

– То ж треба щось робити! Кудись їхати! Телефонувати!

– Наразі йдуть перемовини про обмін полоненими. Єдине, що ми поки що можемо зробити, це молитися і чекати.

– Може мені краще приїхати?

– Ти там корисніша, ніж тут! – запевнила Варвара. – Кошти, які ти пересилаєш, йдуть на закупівлю необхідних ліків та предметів першої необхідності для військових. Я дуже тобою пишаюся, Юлечко. І мама б також пишалася…

– Не кажіть так, ніби її вже нема! Тато знайшовся, вірю, що і мама жива. Просто на зв’язок вийти не може…

– Будемо на це сподіватися, – погодилася та, але впевненості у голосі тітки Юля  так і не почула.

*   *   *

– Віро, до тебе гості, – Мар’яна забігла на кухню, посміхаючись.

– Та які гості! – махнула на неї дівчина. – Зараз обід почнеться. Мене Марія приб’є, якщо відійду від робочого місця.

– Не приб’є, – запевнила та. – Виходь, всі уже чекають!

– Та хто це всі? – вже не на жарт розізлилася і нервово поспішила до зали. – Хто б це не був…

Та договорити не встигла – застигла на місці. Незнайомих відвідувачів у залі сьогодні не було. Натомість Віра побачила лише знайомі обличчя.

– Happy birthday to you, happy birthday to you! Happy birthday, dear Vira, happy birthday to you- u-u! – хором співали її колеги по роботі, друзі з курсів, Мар’яна з Жуао, Антоніо, та її коханий Мігель. Останній стояв з шикарним букетом її улюблених кремових троянд і помітно хвилювався.

– Дякую! – дівчина не могла стримати сліз. Було дуже приємно бачити, що в її день народження вона має з ким його відзначати. А ще згадала про батьків, які не дожили до її двадцять п’ятої річниці. Серце боляче стислося.