Богуміл Грабал - Вар'яти: Вибрана проза

начудили! — журився пан Бамба. — Пожежників ціла купа і будуть тепереньки мені робити конкуренцію з похоронами. А пожежницькі похорони — то справжні фестини!

— Даруймо цим добрим хлопам життя! — проголосив поет і, приклавши долоні до вуст, загукав: — То кричав я, Китка!

— Ти, паршивий Китко! — загорлав начальник — Ми тобі так само всиплемо!

Пан Бамба заломив руки.

— Пане Китка, ви не тільки поет, але й неабиякий характер маєте. Гей, а що як здерти з корчми того білого янгола і повісити 'го в моїй крамниці над ліжком? Думаю, і годинникар Церга дозволив би зняти тамтой великий дзиґар над його закладом і повісити його над стареньким поетом під час лекції. Це було б так мило, якби та хвилинна стрілка, завбільшки з мою ногу, тенькала на махівському вечорі.

Пан Бамба захлинувся, а поет ковтнув слину.

— Пане Бамба, — сказав Китка за хвилю, — з вас б’є потужний маніакальний струмінь. Я ходжу, ходжу, мало не голкою роблю розкопи, щоби ото яку ідею вишпортати, а ви мені тут сиплете як з рукава. — Тоді пан Китка звернув очі до хмар і промовив: — Ні, не я, а він поет! — і вказав на власника закладу.

— Перебільшуєте, — сказав скромно пан Бамба.

— Ні, ні, — сказав поет, — як можна! Язичники віри не знали, а істину пізнали… То як, пане Бамба, домовились?

Китка простяг могутню правицю.

— Домовились, — відказав пан Бамба і вклав свою долоньку до поетової лапи.

Потім пан Китка вийняв дзиґарок.

— Так, — сказав він, добувши з кишені фотографії. — Невдовзі закину їх до поштового вагона празького потяга. Пан поштмейстер мені вилучив оці артефакти з пакунка, якого я намагався вислати. На підставі того, що це порнографія.

Пан Бамба розкрив знімки віялом і аж за голову схопився.

— Як ви таке робите?

— Просто витинаю дещо з підручника статевих хвороб, який належить моїй матусі, дещо з часопису, який рекламує жіночу білизну, а дещо й з Кролевецької Біблії[10], — сказав поет, спинивши жестом власника похоронного закладу, — потім шукаю собі затишне місце і звіряюсь автоматичному шепоту. А тоді наліплюю витинанки на сецесійні фотки оголених жінок…

— А що на те кажуть у поштовому вагоні?

— Як було позавчора, чи вчора, так буде і нині. Кидаю їх до шпари у вагоні і гупаю п’ястуками. Поштар візьме світлини, поставить штемпель. А я тим часом спостерігаю, як він лапає себе за голову, як гукає свого колеґу, аби зараз усе покинув і біг до нього. Тепер уже обоє глипають на фотки і лапають себе за голови. Тут з’являється машиніст і хапається за голову так само. Атракція сюрреалістичних об’єктів, пане Бамба, просто вражаюча!

— Але ж я член спілки оздоблювачів, — боронився пан Бамба. — І кому ж ви це надсилаєте?

— Привабливим панночкам, котрі не хочуть жити в сексуальній неволі, — сказав поет і на додачу провістив — Наслідки просто алькогольні!

— Можливо, — сказав пан Бамба і задер голову, — але коли ви мене підняли коло муру, щоб я побачив тих двох бичків, згадав я той випадок, як одна няня показувала довіреному їй хлопчикові Злату Прагу, а коли поставила його на землю, то малюк звалився мертвий. Чулисьте про це?

— Не чув, — відрізав поет.

— Бо то ще не кінець. Сам апогей був на суді, коли суддя кричав: «Як таке могло статися!» А та нянька, здоровенна така, як і ви, спиталася в того пуцьвірінька-судді: «Хочете бачити Злату Прагу?» А суддя бовкнув: «Хочу». І тоді вона обхопила долонями голову судді і підняла його до стелі. А коли опустила, суддя повалився так само трупом.

— Ото бідолаха! — прорік поет і звів очі до неба зі скаргою. — Я тут шпортаю по закамарках, мало не голочкою розколупую, а він, — показав на власника похоронного закладу, — а він мені те все з рукава сипле!

— Пане Китка, — притулився пан Бамба, — та пригода не дає мені спати, мій татусько мені стілько разів показував Злату Прагу, але ніколи ніц ся не стало. Чи то люди ниньки скрихли тілом? Ану, давайте переконаємося, га?

— Таж ви мене не піднімете, — сказав поет.

— Але ви мене піднімете. Я проти вас, як дитина.

По той бік річки помпа вже запрацювала, сурмач знову притулив до вуст золоту сурму, пожежник тримав золоту кишку, розкарячивши ноги, щоб струмінь води його не облив. А всі пожежницькі каски виблискували мов золоті шоломи. Начальник дав знак, сурма залунала над лугом. Потужний струмінь води крутив кишкою на всі сторони.

— Ну що? — кричав начальник і театральним жестом показував на струмінь, котрий, вигнувшись дугою, сягав аж до середини річки, — помпує нам чи не помпує?

— Тепер так, — гукнув поет, — але що було, як ви гасили в Драгелицях?

— Ти, корово їдна йорданська! Зачекай, ми ще тебе здибаємо! — кричав начальник і, відчепивши від пояса сокиру, забіг до ріки, а двоє пожежників вихопили сокири та, скочивши й собі за начальником до води, всі разом взялися погрожувати золотими сокирами, на яких вистрибували сонячні зайчики, і кричали:

— Пустим тобі юху з дзюба!

— Я проти вас, як дитина, — пригадав пан Бамба, і очі йому блищали.

— Хочете побачити Злату Прагу? — спитав поет.

— Хочу, — сказав пан Бамба і заплющив очі.

АФЕРИСТИ

— … і розтраскав кухля? У «Фіакрі», так?

— Так, так, у «Фіакрі».

— Чи то часом не було на Малій Штупартській?

— Там. Заки мене шось не вкурвило, доти газета від мене не діставала ані рядочка. А деколи, вірите, направду не було про що писати, ну і треба було самому провокувати інцидент. У «Бебі Піґальо» врізав комусь у писок, аби-но тільки дістати тему для замітки. І то я, котрий і курки не скривдив! А в «Орієнті» нахлявся з якоюсь шльондрою заради того, аби дістати гроші за репортаж з нічної Праги. Назвав його «Трагедія алкоголічки». А якого я бобу дістав у «Баль Неґре» за допис «Празькі публічні заклади», того не буду навіть вам описувати. А колись, пам’ятаю, заходжу до «Тунелю»…

— До того «Тунелю» коло річки?

— Аякже.

— О-о, я там здобув ґрандіозний успіх! Я співав «Серенаду» з Йоганна Штрауса, мав-єм ще тоді лагідний, м’який тенор…

— Мої ґратуляції, але чуєте, я не мав матер’ялу до газети, а в «Тунелю»