Богуміл Грабал - Вар'яти: Вибрана проза

— То це та помальована на бронзово статуя? — кажу, моргаючи на господиню.

Пан Бурґан усміхнено кивнув головою.

— Та, що в п’ятому акті лежала на ґзимсі? — кажу.

Пан Бурґан усміхнено кивнув головою.

— Може, впустимо трохи свіжого повітря, — одізвалася пані Бурґанова.

Цементовий пил вихором закрутився по килимках.

— Якби вам коли захотілося підлатати пошматовані нерви, — сказала пані Бурґанова, — то прошу приїхати до нас хоч би й на цілий тиждень.

— А тими гранатами отак без перестанку кидають? — кажу.

— Нє, — відказала пані Бурґанова, витягаючи з шафи порохотяга. — Тільки від понеділка до суботи і тільки з десятої до третьої. Але неділі тут невимовно сумні. Панує така оглушлива тиша, що аж б’є у вуха. Така тиша. Тоді вмикаємо радіо, а Їрка з самого ранку грає на саксофоні. І втішаємо одне одного, що лишилося тільки одну ніч переспати, а наші солдати знову ся з’являть…

— Чи справді ви лежали обоє на ґзимсі голі, помальовані на бронзово? Справді? — кажу.

— Справді, — кивнула пані Бурґанова і гойдливим тяжким кроком підійшла до чоловіка та подала йому скручений електричний шнур з вилкою. — Татусю, — сказала, — йди почисть оту грядку айстрів під стіною, то я зроблю панові гарну китицю! Поганці…. — додала тепло і зиркнула через вікно на пагорб, де на зрубі виросла біла хмаринка, що нагадувала кущ розквітлого глоду…

ЧИ НЕ БАЖАЄТЕ ПОБАЧИТИ ЗЛАТУ ПРАГУ?

Опецькуватий власник похоронного закладу пан Бамба вийшов за місто на берег річки. Уже в гайку чийсь оклик змусив його озирнутися.

— Пане Бамба!

— Агов, пане Китка! А чого це ви над річкою спацеруєте? Може, натхнення шукаєте?

— Ні, — відказав пан Китка, — але йду якраз від вас, пане Бамба, чи не малибисьте для мене капку часу?

— Для поета хоч би й тузинь капок.

— Отже, наше сюрреалістичне угруповання хоче, абисьте позичили нам на один вечір ваш заклад.

— Ей, жартуєте! Чого доброго, забагнете на трунах влаштувати кабаретову забаву!

— Жодних кабаретів, пане Бамба, бо — так між нами — присягаємо на вірність не тілько Бретонові й Елюару, а й Карелу Гинеку Масі[9].

— Ну і…?

— Там у вас має відбутися лекція, присвячена річниці смерті Махи, і ту лекцію має виголосити Ян з Войковиць.

— Ян з Войковиць? Але ж він уже літ двадцять як прикований до ліжка!

— Саме тому звертаємося до вас, пане Бамба, — сказав поет, — абисьте знали, що ми до тої вашої трунарської фірми принесемо старійшину нашої поезії разом з його ліжком.

— О, то в тім і буде ваш сюр?

— Аякже! — сказав поет Китка і глянув поверх кам’яного муру на луг, де паслися два бички.

— То, певно, й фотографувати будуть, нє? — аж на пальчики ставав курдуплик пан Бамба.

— Обов’язково. І та порнографія буде надіслана в Париж самотньому Андре Бретону до рук власних. Ті корови — чисто як бики, — додав поет.

— Де? — спитав пан Бамба і знову звівся навшпиньки.

— Коли дозволите, я вас підніму!

І власник поховального закладу звів ручки, а здоровезний поет його завиграшки підніс.

Коли пан Бамба досхочу надивився на луг за муром, то мовив:

— То не бики, а корови.

— Хочете вже на землю?

— Досить уже… — сказав пан Бамба і продовжив попередню тему. — Коби тілько той ваш старійшина згодився на таку вандрівку. Бо він досі знав лиш вандрівку думок.

— То вже залагоджено. Мій останній сексуальний об’єкт, пишна панянка з пошти, слабує на груди. А тому дозволяє старенькому поетові лікувати себе прикладанням рук. Вона і владнала справу.

— Пане Китка, мені здається, що ви робите з мене посміховисько.

— З вас? Най би мені сліпа кишка трісла!

— Добре, вірю вам.

Так вони собі прогулювались, а на другому березі вправлялися пожежники. Шоломи їхні виблискували на всі боки сонячними зайчиками. Двоє пожежників клякнули коло помпи, один тримав ґумового вужаку, розкарячившись як міг, бо сподівався сильного струменя. А сурмач стояв, заклавши одну руку за пояс, а другою притискав сурму до вуст, чекаючи на команду. Коли їхній начальник дав знак, сурмач засурмив, але з вужа — ані тобі крапельки.

— Мають поламане лібідо.

— Склад з трунами міститься у мене в підвалі. А вугіль тримаю на першім поверсі, — сказав пан Бамба.

— Так воно буде параноїдальніше, — тішився пан Китка, і повернувши голову, закричав через річку: — Хай вам ті ваші помпи запомпують!

— Ти, корово їдна йорданська! — гаркнув пожежник. — Дивися, щоб тобі та твоя помпка нарешті запомпувала!

— Ну, гаразд, попхаєтесь ви з тим ліжком до мого закладу, а тут — дощ! Чи не було б ліпше помістити ліжко разом з поетом до катафалка? А тоді повагом їхати через ціле місто, а старенький поет стукав би в шибку до перехожих і кланявся.

— Чудово! Це буде просто шизофренічно! Але — пане Бамба! Ви таки маєте ідеї! Мусите вступити до гуртка сюрреалістів!

— О, ні, — відказав скромно пан Бамба, — я вже є членом спілки оздоблювачів міста.

— Головне, аби не забракло тих чорних оксамитових обрусів, якими ви оздоблюєте катафалки. Ми б ними прикрасили ваш підвал… А ще було б незле, якби ви надрукували запрошення на Махівський вечір… На ваших фіолетових похоронних стрічках, — сказав поет і знову гукнув через річку: — Хай вам ті ваші помпи запомпують!

— Ти, корово їдна йорданська! Хочеш дістати в дзюб? — кричали пожежники і, скочивши по коліна в річку, стали погрожувати кулаками.

— Отже, світлини, на яких буде мій заклад, опиняться аж у Парижі… — прицмокував власник похоронної фірми.

— Так. Бо ми, сюрреалісти, маємо межиконтинентальний зв’язок, — сказав поет і тицьнув гордо пальцем собі в груди. — Ми є мужі, на яких зійшло осяяння. Мужі, що лежать перед підніжжям Сфінкса. — Тоді озирнувся і гукнув через річку: — Хай вам ті ваші помпи запомпують!

Пожежники враз покинули лагодити помпу і вже разом зі своїм начальником забігли по коліна до води, погрожуючи викрутками й залізними ключами:

— Ти, корово їдна Бамбова, хочеш, аби тобі юху з дзюба пустили?!

Пан Бамба сполошився:

— Але то не я кричав!

— Піди-но лиш на похорон, то ми тобі хреста в лоба заженемо! — пообіцяв начальник.

— Ну, ви тільки подивіться, добродію, що ви