Олег Криштопа - Герої (не)війни

Лисичанськ. І поступове просування до Іловайська — на ту мить стратегічно важливого міста, яке з’єднувало залізницею частково окуповані Донецьку і Луганську області та сусідню державу-­агресора. Отримати контроль над Іловайськом означало відрізати сепаратистів від постачання зброї й боєприпасів з Росії та здобути велику моральну перевагу і перемогу над ворогом. Тож операцію зі звільнення міста планували ретельно та в деталях. У теорії — на папері — усе було грамотно і зайвих питань ні в кого не викликало, ані в керівниц­тва сектору, ані в бійців.

— Было совместное планирование командования ВСУ и командования сектора. От батальона «Донбасс» в планировании участвовал «Бишут» — мой непосредственный командир, командир штурмовой группы батальона. И на самом деле операция была спланирована правильно.

Але те, що на папері здається ідеальним, не завжди таким є на практиці. 19 серпня батальйон «Донбас» увійшов у місто. Причому увійшов достатньо легко, згадує Дмитро. Бійці зайшли з полів, звідки сепаратисти їх не очікували, тож важких боїв на підступах до Іловайська не було. Добровольці зайняли півміста — якраз до залізниці, яка проходила посередині й ділила Іловайськ на дві частини. Розташувалися бійці у місцевій школі, яка на той час не працювала. Просуватися далі вони не могли — військова техніка через географічні особливості подолати залізницю не могла. Та й людський ресурс у «Донбасі» був обмежений. Скільки ж сил та зброї у бойовиків, не знав ніхто.

По обіді частина батальйону рушила в центр міста, щоб за допомогою розвідки боєм зрозуміти, що на них чекає далі. Ще одне завдання, яке вони виконували, було узгоджене зі Збройними Силами — розчистити шлях для підкріплення, яке повинно були зайти у місто з флангів.

— Мы дошли уже до штаба ДНР и там приняли бой. В этот момент происходил прорыв группы со стороны Виноградного. Полк «Днепр-1», батальон «Азов» и другие добровольческие силы должны были штурмовать фланги с объединенными силами ВСУ. И по плану эти силы должны были составлять 30 «коробок», 30 танков должно было быть с ними. На самом деле ВСУ смогли обеспечить только 2 танка. И то один был с какими-то дефектами.

Події 19 серпня «Камиш» згадує з сумною посмішкою на вустах. Ознайомлений із планом звільнення Іловайська, він не сумнівається: якби того дня підкріплення прийшло саме такими силами, як обіцяли в штабі, місто б вдалося повністю очистити від бойовиків та вивісити на адмінбудівлях центру український прапор. Але не так сталося, як гадалося, — прорватися в місто підкріплення не змогло. І відтоді все пішло не так.

— С этого момента начинается перекос операции. И наиболее, наверное, масштабная ошибка командования в том, что не было предусмотрено запасного плана. Дальше уже начинаются какие-то невнятные команды. Основная команда: «Держитесь! Защищайте город по мере сил и возможностей». И вот уже вплоть до 29 числа не было четких указаний, кому, как действовать, потому что командование уже поняло, что теми силами, которые были, мы город взять не сможем.

Але й ті сили, які прибували на допомогу «Донбасу» до напівокупованого Іловайська, практично не знали, куди і для чого їдуть. Більшість була переконана, що їх відправили у вже звільнене місто — ловити там залишки сепаратистів та місцевих заколотників.

— К нам приехали «Днепр-1», до 50 человек, «Свитязь», в количестве от 20 до 40 человек каждого подразделения. И ребята, когда выгружались из автобуса, — числа 23-го они, по-моему, приехали — с удивлением смотрели на уже разбитую школу, сгоревшую технику. И говорят:

— Пацаны, а что у вас?

— Как что? Война.

— Как война? Нам сказали, что мы просто приедем, попатрулируем, зачистим город, наведем порядок и уедем обратно.

Головне підґрунтя такої реакції бійці «Донбасу» з’ясували, коли зайшли у всесвітню мережу. Інформаційні стрічки рябили повідомленнями Генштабу про те, що Іловайськ уже під контролем української армії. У місті тривають зачистки. Але правда була в тому, що й ті півміста, які зайняли бійці, утримати ставало дедалі важче. А розвідка батальйону повідомляла про постійне пересування російських військ. Удень маленькими колонами по дві-три одиниці, вночі — великими групами на броні.

— Первый раз их мы увидели 19 числа, когда прорвались на сторону противника через пешеходный мостик. Мы прошли с боями один перекресток, вышли на второй, закрепились. С этого перекрестка выскочил «уазик» с АГС и пулеметом. Экипаж был — три человека. Мы их уничтожили. Подошли к ним, увидели, что это пацаны по лет 19, в майках, тельняшках, с наколками «ВДВ РФ», в беретах. Это были российские десантники.

А далі інформацію про просування російських військ розвідка добровольців приносила регулярно. Щоправда, більше ніж на два-три кілометри від Іловайська бійці віді­йти не могли — надто ризикованим був маневр. Але навіть на невеликій відстані від міста картина вимальовувалася досить чітка — під Іловайськ з боку російського кордону підтягувалися чималі сили.

— 24 числа поступила информация о том, что идет масштабная колона, 76 единиц бронетехники плюс личный состав на броне. Если идет бронеколонна со штурмовыми группами на броне, это штурмовая операция.

«Це розуміли усі, хто на той час був в Іловайську», — хитає головою Дмитро. Але ніяк не могли або не хотіли зрозуміти це в штабі. Їх називали дезертирами, звинувачували в інформаційних провокаціях та переконували: російські війська ніколи не перейдуть кордон. Потім закликали не панікувати й триматися. І знову кричали в трубку про паніку й погрожували трибуналом. А коли Дмитро з побратимами 25 серпня вирушив у розвідку за наказом штабу сектору, стало зрозуміло: вони вже в оточенні.

— Моя группа была выдвинута на укрепление позиции «Днепра-1» в район Многополья, я уже подчинялся непосредственно командующему сектора Борису Хомчаку и комбату Берёзе. Выполняли мы разные операции, и одна из задач была — найти пути для возможного выхода из окружения. На тот момент мы уже понимали, что числа 26—27 у нас было двойное сплошное кольцо окружения. Все дороги, вплоть до грунтовых, были под наблюдением противника, были окопаны батареи, танки, БМД, ПТУР (противотанковая управляемая ракета. — Ред.) расставлены. А местность везде даже не холмистая, а сплошные поля — абсолютно открытая и абсолютно простреливаемая.

Утім, Дмитро переконаний: навіть за таких обставин вийти з оточення було можна. Якби 24—25 серпня чи то Генштаб, чи то командування сектору або навіть батальйону ухвалили рішення йти на прорив. Утримувати Іловайськ сенсу не було. Та й не тримали вони там нічого, окрім школи, де забарикадувалися й відбивали численні атаки ворога, зокрема й артилерійські. Їх урятував би навіть відхід у район Многопілля — населеного пункту у менш ніж 10 кілометрах від Іловайська, оскільки там було більше оперативного простору та можливостей відбивати атаки ворога.

— Там можно было во взаимодействии с ВСУ проводить какие-то контрмеры, контратаки, уничтожать артиллерию, но все до последнего топтались на месте, Генштаб не принимал никакого решения. Гелетей кричал в трубку: «Держитесь, у вас всё есть!» На самом деле у нас ничего не было, артиллерию от нас отвели, БК заканчивались, на руках были только автоматы и гранатометы.

Через подвійне оточення Іловайська російськими військами допомоги зовні можна було не чекати. Резервні підрозділи 51-ї й 92-ї механізованих бригад, які йшли на підмогу, прорватися через позиції противника не змогли. Але про це оточені противником добровольці дізналися вже згодом. На той момент — 28 серпня — захоплені в потрійне кільце бійці та їхнє керівництво дістали запрошення на перемовини.

— Мы вернулись как раз с разведвыхода, я спустился в штаб и в этот момент услышал по рации, по закрытому каналу разведки, приглашение выйти на переговоры. Полковник, который командовал