Олег Криштопа - Герої (не)війни

class="p">— Воювати їм не важко, вони вже привикли. Ви ж чули від них, що вони говорили, — незвично, коли не стріляють, не наступають, не ведеться бій. Найважче для них — відсутність інформації. Зараз, на цьому етапі. Вони всі хочуть знати, коли буде їхня демобілізація. І тут питання не в тому, скільки вони служили чи будуть іще служити — місяць, два, навіть якщо переслужить хто. У нас же не вказаний термін мобілізації. Це все вигадки, що рік. В указі сказано — на особливий період. Але вони хочуть знати місяць, коли підуть додому, — хай це буде квітень, травень, червень. Вони чітко мають знають, що до цього часу вони будуть тут служити.

— І всі хочуть додому?

— Не всі. Є такі, які не хочуть дуже сильно, контракти підписують.

Біля його автівки ми тепло прощаємося.

— Приїжджайте ще! — запрошує Михайло Михайлович і, потиснувши руку, швидко сідає в авто: за 10 хвилин у нього шикування на плацу. А командиру на таке запізнюватися не можна.

— Обов’язково приїдемо, — уже про себе кажу я. І згадую слова одного з бійців на передовій: те, як воюють, почуваються і поводяться на війні мобілізовані, на 90 відсотків залежить від командира. І лише 10 відсотків — то решта обставин.

З Михайлом Михайловичем, як я вже переконалася, можна йти всюди — і в розвідку, і в бій, і тримати оборону. Можливо, тому саме йому довірили цю найнебезпечнішу, але й найважливішу ділянку фронту — де ворога видно без бінокля і де щоночі російські найманці намагаються йти на прорив. Завдяки бійцям 10-го батальйону 14-ї бригади і їхньому командиру — безуспішно…

P. S. 17 грудня 2015 року президент Росії Владімір Путін на щорічній прес-конференції у Москві визнав, що на сході України є російські військові. «Мы никогда не говорили, что там нет людей, которые занимаются там решением определенных вопросов, в частности в военной сфере, но это не означает, что там присутствуют регулярные российские войска. Почувствуйте разницу», — сказав він. Доти Росія постійно заперечувала присутність своїх військових на сході України та їхню участь у конфлікті.

У лютому 2016 року на присутність російських військ на окупованих територіях Східної України вперше в офіційних документах указав Європейський Союз. Уперше подібні документи з’явилися в Офіційному журналі ЄС. Зокрема, у повідомленні про внесення до «чорного списку» заступника міністра оборони Росії Анатолія Антонова вказано: «За участь у підтримуванні розміщення росій­ських військ в Україні». Така ж причина внесення у санкційний список і першого заступника голови Міноборони Росії Аркадія Бахіна.

«Чорний список» ЄС поповнив також старший російський командувач Андрій Картаполов «за участь у формуванні та реалізації військової кампанії Росії в Україні».

У квітні 2016-го в ефірі одного з українських телеканалів заступник Генсекретаря НАТО Александр Вершбоу заявив, що в Альянсі знають про російські війська на Донбасі.

«Тут діють завербовані місцеві сили, так звані добровольці з Росії, а також регулярні російські війська. Попри те що російські військові зняли розпізнавальні знаки й вигадали позивні, ми точно знаємо, не лише від розвідки, а й із відкритих ресурсів, зокрема із соціальних мереж, що до цього часу в Східній Україні перебуває велика кількість російських військових», — сказав він.

Розділ 7. Іловайськ. Пройти і вижити

— В батальон я пришел 15 мая 2014 года. На тот момент я был директором-соучредителем собственной компании с офисом в центре Донецка. Я наблюдал со стороны, как это все происходило. Какие люди выходили на площади и какая мотивация была у Антимайдана. Я знал людей, которые управляли всеми этими процессами. Ну, и, собственно, моя позиция была совершенно иная.

Дмитро з позивним «Камиш» — невисокий блакитноокий чоловік спортивної статури років за сорок — родом з Донбасу. Як і чимало з тих, хто у перші місяці російської агресії на сході України поповнив батальйон «Донбас», на той час один із перших та найпопулярніших добровольчих батальйонів країни. Хто насправді стояв за мітингами в Донецьку та Луганську, де майоріли російські прапори та розгортали плакати на кшталт «Россия, приди и спаси», Дмитру було добре відомо.

— Организовали всё это те люди, которые хотели реабилитировать, «обелить» себя после Майдана. Даже не реабилитировать, а показать Киеву реальную власть на Донбассе. Продемонстрировать, насколько они управляют данным регионом, для того чтобы составить какой-то противовес. Ни для кого не секрет, что в первую очередь это Ринат Ахметов и его люди. Но ситуацию там они удержать не смогли, потому что уголовниками с автоматами управлять на самом деле очень сложно. У них все жизненные принципы и подходы построены только на преобладании силы. И воспринимают они, соответственно, только позицию силы. А так как они — в результате прихода «русского мира» и помощи России — стали сильными, то авторитеты для них потеряли вес. Им они стали не нужны.

З ким він, Дмитро визначився одразу й про свій вибір заявив на Євромайдані в Донецьку — постійно відвідував українські зібрання та допомагав чим міг активістам. Драма розігралася у нього на роботі. Його партнеру, як з’ясувалося, ближчими виявилися цінності Росії та сепаратистів, які її підтримали. Колектив теж розділився на дві частини.

— Я был за Майдан, я был против власти Януковича. Против того беспредела, который они творили в стране. Я часто участвовал в тендерах на госзакупки, поэтому видел, что происходит на самом деле. А происходило разграбление.

Спершу він лише спостерігав, як схід країни — з легкої руки та за активної допомоги Росії — охоплювали сепаратистські рухи. А коли окупанти зайняли Крим, а довкола Донецька з’явилися блокпости та озброєні люди, Дмитро вирішив: потрібно й собі брати до рук зброю для захисту родини та рідної землі. Те, як він шукав, до кого б приєднатися, чоловік згадує із посмішкою.

— Когда прозвучало в Интернете, что есть мобилизационные пункты, Нацгвардия, внутренние войска, я позвонил туда и спросил: куда идти? Они ответили: а где у вас ближайшая часть внутренних войск? Ближайшая была в Донецке. И вот представьте картину: еду я из офиса на шестисотом мерседесе, в костюме, галстуке, останавливаюсь возле военной части, захожу и говорю:

— Хочу в добровольцы.

На меня смотрят как на душевнобольного.

— Добровольцем куда?

— Как куда? Родину защищать.

— По контракту служить хотите?

— Да нет, быстренько защитим и дальше своими делами заниматься.

Трагічність і водночас комічність ситуації полягала в тому, що в той час, коли Росія вже озброювала сепаратистів на сході та надсилала до країни своїх інструкторів та кураторів, на Донбасі не знали, що робити і куди посилати добровольців, які приходили у військові частини проситися на фронт. А таких було чимало. Дмитра вийшов зустрічати командир частини та його зам. Чемно записали телефон та пообіцяли зателефонувати. Але дзвінка від них чоловік так і не дочекався. Дочекався лише, коли з Донецька почали виводити внутрішні війська.

— После этого я сложил полномочия, передал управляющие документы своему компаньону, который оказался сепаратистских взглядов, попрощался с коллективом и 15 числа со спортивной сумкой приехал в расположение батальона «Донбасс», лагерь «Дружба» Великоновоселковского района.

У «Донбасі» його прийняли без зайвих запитань. На той час чимало місцевих — з Донецької та Луганської областей — уже встигли поповнити лави добровольчого батальйону. Далі була війна. Важка і затяжна. А не «швиденький захист Батьківщини», як думалось багатьом бійцям, хто добровільно попросився на фронт. Серед світлих моментів були звільнення Артемівська і вдячність та сльози місцевих, коли бійці йшли з міста. Бої за Попасну та