Олег Криштопа - Герої (не)війни

змійкою вузькою доріжкою сюди. Бо ця доріжка йшла якраз від того самого магазина, про який розповідає снайпер.

— Давайте за мною, — командує Михайло Михайлович. — Але так: якщо я сказав пішли — то пішли. Стояти довго не можна. Піднімати голову теж. І висовуватися з бліндажів не рекомендується. Усе зрозуміли?

— Ага, — слухняно киваю головою.

Із занедбаного двору, у якому накидані ящики від БК, ниряємо у глибокі траншеї, ледь не в людський зріст. Ідемо швидко і напівзігнувшись. Дорогою до позицій я натрапляю на лопату.

— А ці всі окопи вручну рили? — оцінюю глибину та розгалуженість траншей — наче лабіринт якийсь. Без супроводу тут і заблукати можна.

— А як же ще? Усе вручну, своїми ручками, лопатами. І головне — під обстрілами.

— А як довго усе це рили?

— Ну, якщо захочеш жити, то дуже бистро, — сміючись, відповідає Михайло Михайлович.

Посередині однієї з траншей зупиняємося. Тут облаштовано такий собі імпровізований спостережний пункт. Потихеньку підводимо голови. Навпроти чітко видно облаштований бліндаж.

— От там дальше, бачите? То все лінія оборони їхня.

— Тут теж метрів 150—200? — Я не надто орієнтуюся у відстанях, але ворожі бліндажі на насипу видно досить чітко.

— Більше немає, самі бачите. Бачте, які дерева довкола? Так само і у них там. Усе, пішли.

Що коїться з деревами довкола української лінії оборони, я помітила уже давно. Молоді гілки у них у всіх наче стесані — робота стрілецької зброї. А стовбури всі посічені. Кори практично немає. Така сама картина на боці бойовиків.

Напівзігнувшись, знову рухаємося виритими бійцями траншеями. За кілька десятків метрів натрапляємо на бійця — сьогодні він чергує на цьому посту. Рослий, широкоплечий, східної зовнішності, із чорним кучерявим волоссям, його позивний відповідає його вигляду — «Татарин».

— Що тут сьогодні?

— Сегодня тихо, даже странно как-то. Непривычно.

— А з чим може бути пов’язана така тиша? Я ж так розумію, що тихо тут дуже рідко?

— Практически не бывает такого. Разве что когда у них происходит ротация, задания меняются, заходят новые люди, которые не знают ни местности, ни как правильно вести бой, сразу они в атаку не лезут. Сначала пристреливаются. Потом, когда они уже посидят здесь неделю, две, три, они уже более-менее начинают ориентироваться, и тогда уже начинается бой. И дальше всё жестче и жестче.

Прощаємося з «Татарином» і рухаємося вперед. Попереду — просторий бліндаж, з якого добре видно майже всю лінію оброни ворога. У бліндажі — молоденький боєць. Та ДШК. Нині, після відведення (принаймні з українського боку) важкої артилерії та мінометів калібром до 100 міліметрів, ДШК та станковий гранатомет — найпопулярніша зброя на передовій. Бо лише нею можна втихомирити ворога, який часто намагається пробратися в тил.

На цих передових позиціях Мар’їнки диверсанти працюють іще активніше, розповідає Михайло Михайлович. Бо їм тут навіть візуально видно ціль, до якої кілька сотень метрів.

— Намагаються просуватися диверсійними групами. Були деякі спроби в них лізти десь до півтора-двох взводів, наступати — ми їх відсікли.

— А який сенс їм намагатися проникнути в тил? Якщо там кругом українські військові? Їх же все одно знищать?

— Місцевість не дозволяє їм наступати великими силами і технікою. Тому сенс є, щоб просочилися ДРГ, накої­ли біди в тилу, диверсійні якісь акції. Ну, у них це не получається. І не получиться однозначно, тому що ми їх бачимо і не підпускаємо.

У районі ворожого бліндажа неозброєним оком видно якийсь рух.

— Дивляться, — пояснює комбат. Так само, як ми — на них. І вони ж за нами спостерігають. Тому досить тут світитися. Пішли.

Швидко перебігаємо до наступного спостережного пункту. Тут та сама картина — ДШК посередині бліндажа. «Поранені» дерева по боках. На земляному насипі — іконка Божої матері. Та бінокль.

— Зараз у них трішки тактика змінилася, — розповідає про поведінку ворога комбат. — Вони не тільки обстрілюють наші позиції. А починають закидати вже в місто снаряди. Горять будинки, люди є вже поранені від їхніх пострілів, РПГ в основному використовують, крупнокаліберні кулемети. А потім, після стрілянини по мирних, переносять увагу на наші позиції. І вже зав’язується бій.

— А скільки бій зазвичай триває?

— Коли як. Коли годину, коли — півтори, дві, три, шість. По-різному буває. — Про контактні бої, інформація щодо яких з Мар’їнки надходить чи не щодня, Михайло Михайлович розповідає рівним, спокійним тоном. Для тих, хто тут тримає оборону, щоденні сутички з ворогом стали вже буденністю.

— А хто тут, навпроти вас, стоїть, знаєте?

— Я знаю, що більше кадрових російських військових. Це морські піхотинці з Далекосхідного військового округу. Потім були з Північного флоту. Зараз наче як з Балтійського. Так вони міняють один одного, ротацію проводять, навчаються, бойовий вишкіл проходять тут, на українській землі. Я думаю, що це не те місце, де вони повинні це робити. Тому що мають тут великі втрати і колись до них дійде, що цього не варто робити. Давайте звідси підемо.

— Ой, а ще секунду можна? А те, що сьогодні тихо, от зараз, вас не насторожує?

— Ну, так, трохи насторожує. Ми ж до іншого звикли. Звичний режим — це коли починається щось, коли ми знаємо що робити. А коли спокійно, то… незрозуміло, що у них, яка задумка в голові. До чого нам готуватися. Так, ідемо дальше…

Далі ми прямуємо на ще одну позицію, таку ж близьку від ворога, як і попередня. Перед тим як пірнути у чергову траншею, за кілометр звідси, на одному з териконів помічаю прапор із синіми та червоними кольорами з якоюсь тварюкою посередині.

— Це що, деенерівський?

— Так, там уже їхні позиції. Ну, нічого, ми і його з часом дістанемо, — сміється Михайло Михайлович.

Бігом пірнаємо у нові траншеї. Так само викопані вручну. І так само — під свистом куль та снарядів. Тут усе, як і на попередніх позиціях. Тільки ворожі бліндажі здаються звідси ще ближчими. А лінія оброни, яка тягнеться уздовж соснового бору, — ще чіткішою.

— А ви тут давно? — звертаюся до Михайла Ми­хайловича, уже практично знаючи відповідь. Надто чіткі, конкретні та рішучі його команди для звичайного мобілізованого.

— Давно. З перших днів війни. Я кадровий офіцер. Був на пенсії. Почалася війна — викликали.

— А хто ви за спеціальністю?

— Танкіст, командувач танкового батальйону.

— А вам дали піхоту.

— Я просився у танкові війська, але не вийшло. Але танкові — це теж, по суті, піхота. Принаймні дотичне. Ходімо, бо мені на шикування на 17-ту потрібно встигнути.

Ми вибираємося з траншей і швидко крокуємо порожньою вулицею Мар’їнки. Неподалік зупиняються старенькі «Жигулі». З них виходить чоловік, вочевидь, з місцевих — приїхав глянути на залишене майно.

— І не боїться? — вголос дивуюся я. — А які у вас із місцевими стосунки?

— Та зараз наче вже й нічого. 50 на 50. А от коли приїхали сюди, то відсотків 20 лише були на нашому боці. У них же телебачення тут російське та сепаратистське. От з нами поспілкуються, послухають — і наче нічого, усе розуміють. А як підуть, подивляться телевізор — усе, ви стріляєте. Важко.

— А як хлопці тримаються? Усе ж шість місяців на передовій?

— Не шість — дев’ять, — виправляє мене комбат.

— Дев’ять? — мимоволі виривається у мене.

— Шість місяців тут, у Мар’їнці, а три — під Широкіно.

— І як бійці?