Олег Криштопа - Герої (не)війни

Там с усмешкой ему ответили: «Мы — противоборствующая сторона».

Потом, правда, тот, кто вышел на связь, признался, что он майор ВС РФ. Сказал: у вас есть пленные, у нас есть пленные, давайте как-то договариваться об обмене, надо разговаривать. И вот с этого момента пошел диалог.

Упродовж діалогу, згадує Дмитро, українське командування з’ясувало, що їхні рації росіяни слухають уже давно. І що розташування та переміщення українських сил, як і їхня кількість в Іловайську, для російської армії давно не таємниця.

— На вопрос Хомчака: «Как вы вышли на закрытый канал?» — они со смехом ответили: — Мы вас слушаем с момента вашего захода сюда. Все ваши телефонные переговоры, всю вашу радиосвязь мы отлично слышим и знаем, что вы делаете. Знаем, сколько вас, сколько у вас техники, сколько потерь и так далее.

Такими ж смішними, на перший погляд, були й вимоги росіян: вихід з Іловайська так званим «зеленим коридором» пішки — без автомобілів і військової техніки. Це тоді, як до найближчих позицій українських військ було близько 40 кілометрів. Але це були не жарти. За інших умов жодних гарантій агресори не давали. Захисники — бійці батальйонів «Донбас», «Дніпро», «Світязь», «Херсон», 93-ї та 17-ї бригади — вирішили прориватися з боєм.

— Единственное, о чем мы очень сильно сожалеем, — это то, что 19 августа, когда у нас был трехчасовой бой в центре Иловайска, мы потеряли своего командира, «Бишута». На тот момент это был единственный грамотный военачальник, которому мы верили и доверяли, потому что все боевые операции, которыми руководил Тарас, заканчивались всегда успешно. Если он чувствовал ловушку или подвох, то всегда принимал вовремя либо маневр, либо отход. Всегда было правильное взвешенное решение.

29 серпня вранці усі війська, які були в Іловайську, вишикувалися у дві колони. Важкої техніки в батальйону не було — лише розбиті автобуси та легкі джипи. Проблеми були і з БК. Не бракувало хіба гранатометів, згадує Дмитро. За кілька десятків хвилин росіяни почали «підганяти» бійців — стріляти в бік колони з мінометів. Нарешті колона рушила і навіть проїхала кілька кілометрів без особливих проблем — серед суцільної тиші та під уважними поглядами росіян. Вони наче чогось вичікували. Але так тривало недовго. Поблизу села Червоносільське росіяни різко і за командою відкрили вогонь. Першою розстріляли автівку, яка йшла в голові колони. Це був «КамАЗ» із бійцями. Дмитро згадує, що бачив, як розліталися тіла побратимів із підбитого авто. Потім відкрили вогонь по машині, що замикала групу. Щоб відрізати шлях назад.

— Говорить о том, чтобы там какая-то паника была, не могу, потому что Хомчак сказал по рации: «Решительно с боем!» Поэтому, когда мы услышали первые звуки выстрелов, понимали, что никто нас отсюда не выпустит, потому и патроны в патронниках были, и морально готовы были. И как только начался плотный стрелковый бой с правого фланга, мы все спешились, залегли, дали ответку, загнали их опять в окопы, запрыгнули в машины, скатились в Червоносельское, согнали с их машин два экипажа, запрыгнули в самый правый дом на самой-самой передовой позиции. Там была окопана БМД, чуть дальше стоял БТР. Мы настолько быстро туда заскочили, что их экипажи, испугавшись, бросили машины и сбежали. Потом они на протяжении всего дня пытались вернуть в процессе стрелкового боя экипажи на позиции, но мы им не давали подойти к машинам, потому что думали, что они тоже нам могут пригодиться.

У Червоносільське — невеличкий хутірець із кількома десятками осель — встигло заскочити кілька сотень бійців. Ховаючись від стрілецького вогню та артилерії, українські добровольці, як з’ясувалося згодом, зуміли добряче прорідити лави російської армії. На всі штурми та атаки бійці відповідали щільним вогнем. По обіді Дмитра поранило в шию осколками від гранати, яка прилетіла у двір, де вони засіли. Він одразу й не помітив, що стікає кров’ю. А згодом — через кровотечу — втратив свідомість. І побратими відтягнули його у підвал.

— Уже ближе к вечеру я очнулся из-за того, что нахожусь сам и вокруг абсолютная тишина. Собравшись с силами, вышел из подвала, побрел по полям, встретил ребят раненых, они сказали:

— Нам — туда.

Я увидел пригорок, увидел там какой-то белый флаг. Смотрю — там несколько человек стоит. Оказывается, за это время прошли какие-то переговоры с россиянами, они согласились принимать раненых, оказывать им помощь и передавать в Красный Крест.

Але спершу росіяни чекали, доки на місце зібрання підтягнуться всі поранені. Доки чекали інших, ті, у кого рани були важкі, почали помирати, згадує Дмитро. У когось почалася істерика. Але відвозити українських бійців до пункту першої допомоги росіяни не поспішали.

— Полковник Лиса, на тот момент он еще майор был, который командовал российскими войсками, он истерически тоже кричал: «Подождите, мне надо сначала своих вывезти, вы мне тут столько пацанов положили. У меня только «двухсотых» три «КамАЗа». И «третсотых» уже не помню сколько. Много».

Поэтому нам пришлось ждать, пока они вывезут всех своих, потом вывезли нас — уже ночью, привезли в поле — под Кутейниково, приехали эфэсбэшники, начали избивать, кричать: «“Донбасс” уничтожим, расстреляем».

Серед поранених українців був медик з позивним «Терапевт», який, доки росіяни вивозили своїх, надавав побратимам першу допомогу. Саме завдяки йому та його принциповості бійців не покинули, попри обіцянку, помирати серед поля.

— Они спросили: «Кто может оперировать?» «Терапевт» сказал: «Я». Значит, давай, грузись к нам в машину, поедем, мы там сделали полевой госпиталь, сейчас будешь наших оперировать. Он говорит: «Так у меня своих тяжелых много». Российского майора это разозлило. Он крикнул: «Так что, добить?» Но «Терапевт», молодец, настоял: «Я своих не брошу. Что мне с ними делать?» Говорят: «Ладно, грузите их тоже к нам в машину, а ты садись с нами». Он сел, уехал, и мы больше его не видели. Какова его дальнейшая судьба, мы не знаем.

Дмитро уже й не думав, що колись побачить свою родину — дружину, доньку та маленького сина. Іще до прориву та розстрілу колони він, як йому здавалося, востаннє говорив із дружиною, яка переповідала йому новини: до оточених в Іловайську українських бійців ішла підмога, але прорвати кільце російської армії їм не вдалося. Ще тоді Дмитро попрощався з жінкою, як думав, назавжди. Попросив берегти дітей…

Його, як і більшість поранених, після добового російського полону передали Червоному Хресту. Після жорстокого розстрілу колони росіяни таки пішли на діалог із вищим керівництвом української армії й погодилися віддати поранених військових.

— Я позвонил еще из Волновахи и сказал, что уже еду домой. И часа в два ночи я уже был дома. А утром, 1-го сентября, я с осколками в шее, с перемотанной шеей уже привел детей в школу на линейку.

Свій дивовижний порятунок у той час, коли чимало його побратимів лягло на полі бою, Дмитро вважає авансом.

— Бог миловал, значит, для чего-то я еще нужен.

Можливо, тому страшні події в Іловайську, розстріли та полон не відбили у чоловіка бажання захищати Батьківщину. Після тривалого лікування та реабілітації він знову повернувся у «Донбас». Згодом служив у силах спеціальних операцій та в полку «Дніпро-1».

На грудях у нього медаль — подяка від Центру звільнення заручників. Під час роботи в ССО (сили спеціальних операцій. — Ред.) він часто забезпечував безпеку переговірників та власне заручників, яких міняли на військовополонених