Метьюз Джейсон - Червоний горобець

— Перечитайте файл ще раз, молодший лейтенанте, — сказав Симьонов. — І повертайтесь, коли зможете додати щось конструктивне.

Усі дивилися на Домініку. Дівчина встала з-за столу, забрала файл і пройшла до дверей. Вона тримала спину рівно й зосередилась на дверній ручці. Зачинивши двері, одразу зачула приглушений гомін і здавлені смішки.

Наступного ранку Домініка підійшла до свого порожнього столу і знайшла в пошарпаному ящику для документів звичайний білий конверт. Вона обережно розкрила його нігтем великого пальця й дістала лист паперу. Красивим почерком, фіолетовим чорнилом було виведено усього кілька слів:

У Делона є донька. Слухайся своїх інстинктів. К.

***

Наступного дня вони знову зібрались за столом, заваленим горою фотографій та звітами агентів спостереження. Попільниці були переповнені. Домініка підійшла до свого місця в кінці столу. Чоловіки її проігнорували. Вони розглядали профіль Делона, без особливого інтересу, час від часу поглядаючи на стінний годинник.

Ні над ким з них не було основних кольорів. Вони проходились його звичками й обговорювали місця, де можна було б встановити контакт. Знуджений, як завжди, Симьонов поглянув на Домініку.

— Отже, молодший лейтенанте, є якісь ідеї стосовно точок контакту? Звісно, якщо ви переглянули свої попередні заперечення з приводу операції.

Домініка заговорила рівним, спокійним голосом.

— Я перечитала файл, полковнику, — сказала вона, — і все ще вважаю, що цей чоловік не найкраща мішень.

Цього разу голови за столом не зреагували. Чоловіки не відводили поглядів від паперів перед собою. «Довго в “п’ятому” вона не протримається, — подумали вони. — А може, і взагалі в Службі».

— Досі лишаєтесь при своєму? Як цікаво, — сказав Симьонов. — Нам слід закинути його справу, це ви нам радите?

— Я цього не казала, — мовила Домініка. — Я вважаю, що навпаки, нам слід зосередитись на ньому як на мішені, експлуатуючи його самотність.

Вона відкрила перед собою папку.

— Та головним об’єктом, кінцевою метою операції, має бути не сам Делон.

— Що за нісенітниця? — сказав Симьонов.

— Це вже є у файлі. Я провела невелике додаткове дослідження, — сказала Домініка.

Симьонов оглянув стіл, потім перевів погляд на неї.

— Справу вже й так ретельно дослідили…

— І виявилось, що у мсьє Делона є донька, — втрутилась Домініка.

— А також дружина, які живуть у Парижі, це нам добре відомо.

— І донька його працює в Міністерстві оборони Франції.

— Сумніваюся, — вимовив Симьонов. — За всією сім’єю слідкували. Паризька резидентура перевірила всі місцеві записи.

— Значить, дещо вони таки проґавили. Їй двадцять п’ять років, незаміжня, живе з матір’ю. Її звуть Сесіль, — сказала Домініка.

— Це безглуздо, — відповів Симьонов.

— У стенограмі її згадують лише раз. Я перевірила іноземні каталоги в Лінії Р, — сказала Домініка, гортаючи сторінки файлу. — Сесіль Деніз Делон значиться в реєстрі вулиці Сен-Домінік. А це центральний реєстр Міністерства оборони.

Домініка подивилась навколо, на обличчя, які втупились у неї.

— А значить, наскільки я зрозуміла, вона має доступ до секретних оборонних бюлетенів, які щодня публікує уряд. Вона одна з тих, хто безпосередньо обробляє французькі військові документи. Ймовірно, вона займається розповсюдженням та зберіганням різноманітних звітів про французький військовий бюджет.

— На даний момент це лише припущення, — сказав Симьонов.

— Ми не знаємо, де французи зберігають свої ядерні секрети, але я не здивуюсь, якщо…

— Немає потреби в безглуздих спекуляціях, — сказав Симьонов. Жовтий туман навколо його голови розростався й темнів. Домініка розуміла, що він роздратований, злий, обачний, як знала й те, що її впертості й непокори вже достатньо для того, щоб вилетіти зі Служби.

У кімнаті запала мертва тиша. Допотопні совєцькі інстинкти Симьонова запрацювали; бюрократ у ньому розраховував комбінації. Його думки вмить набули традиційної природи чиновника КГБ. Ця маленька tsarevna з великим прізвищем робить з мене посміховисько. Що я отримаю в результаті її роботи? Якщо інформація цієї maneken — маріонетки — правдива, винагорода буде неймовірною, але й ризик теж. Операція, націлена на французьке міністерство оборони, має бути затверджена аж згори.

— Якщо це правда, — сказав він різко, — ми можемо отримати додаткову перевагу.

Він говорив так, ніби все знав заздалегідь. Він збив попіл у попільничку.

Вона могла читати його замаслені, вологі думки.

— Я погоджуюся з вами, полковнику. Ось де справжній потенціал Делона, і саме це робить його цінним об’єктом, і через це варто ризикувати, вербуючи його.

Симьонов захитав головою.

— Донька в Парижі, за двадцять п’ять сотень кілометрів.

— Мені здається, це не так уже й далеко, — сказала Домініка, усміхнувшись. — Побачимо.

Симьонову стало не по собі від цієї посмішки.

— Звісно, доведеться розвинути детальніший профіль про стосунки батька й доньки.

— Звісно, дякую, молодший лейтенанте, — сказав Симьонов.

Ще кілька хвилин, і вона захопить весь п’ятий відділ. «Гаразд, — подумав він, — нехай займається підготовчою роботою, скільки влізе». Під час операції він доб’ється, щоб вона опинилась на спині з задертими догори ногами, під об’єктивом камер, і цього буде досить.

— Дуже добре, молодший лейтенанте, оскільки ви розкрили таку цікаву деталь, я б хотів, щоб ви виклали свої думки з приводу контакту з мішенню, з Делоном, — сказав він Домініці.

— З вашого дозволу, полковнику, я вже склала план першого контакту, — сказала Домініка.

— Що ж…

Офіцери п’ятого відділу відкинулися в кріслах і загасили свої недокурені сигарети в попільниці. Господи, чутки про цього горобчика обмежувались блакитними очима, тим, що вона ховала під своєю строгою спідницею, та розміром її грудей. Ніхто нічого не розповідав про її сталеві yaitsa. Вони вийшли з кімнати, залишивши Домініку збирати папери, розкидані на столі, як новеньку, що мала прибрати кімнату. Вона була не проти. Зібрала папери, поклала на пошарпані папки файлу Делона і вийшла з конференц-зали, зачинивши за собою двері.

***

На Арбаті, за адресою Нікітський бульвар, 12, є маленький ресторан під назвою «Жан-Жак». Щось у стилі французької винарні, шумної, задимленої, наповненої ароматом рагу й тушкованого м’яса. Столики, вкриті білими скатертинами, стоять на чорно-білій кахлевій підлозі майже впритул, а навколо них натикані віденські стільці. Стіни аж до самої стелі вкриті вин­ними пляшками на полицях, а біля вигнутої барної стійки рядком стоять табурети. «Жан-Жак» майже завжди був переповнений москвичами. В обідній час, якщо хтось сидів сам, то дозволяв сісти й незнайомцеві.

Ополудні дощового четверга у «Жан-Жаку» було більше народу, ніж зазвичай. Клієнти стояли на порозі або ж на вулиці, під накриттям, чекаючи, доки звільняться столики. Гамір був неймовірний, сигаретний дим висів у повітрі. Офіціанти снували між столами, відкриваючи пляшки й подаючи страви. Після п’ятнадцятихвилинного очікування Симона Делона з французького посольства в Москві провели до столика на двох у кутку кімнати. За цим столиком сидів молодик, доїдаючи тарілку діжонського рагу з овочами та шматками м’яса. Він вмочав чорний хліб у підливку. Коли Делон сів за стіл, молодик ледве підвів голову, вітаючись.

Попри натовп та шум, Делону подобався цей ресторанчик, він нагадував йому про Париж. Ба більше, російська обідня практика саджати незнайомців разом надавала шанси опинитись поруч з милою студенткою чи привабливою продавчинею. Іноді вони йому навіть усміхалися, ніби знайомі. Принаймні так могло б здатися, якби хтось дивився з іншого кінця кімнати.

Делон замовив келих вина, розглядаючи меню. Молодик по той бік столу оплатив рахунок, витер