Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

Частина 13

Наступний день приніс мені дивні відчуття. Все навколо стало трохи іншім — як ніби невидимі нитки, що зв’язують мене з оточенням, стали більш натягнутими, й тепер кожен рух чи погляд здавався занадто значущим.

Я вирушала до аудиторії, намагаючись не думати про те, що сталося між мною та Ноланом. Тільки ось сама думка про це змушувала мене відчувати теплоту в грудях, а перед очима вставали ті миті, коли він не просто ректор, а ще й… ну, хтось більше. Щось більше, ніж просто наставник, з яким я повинна була зберігати дистанцію. Як же я потрапила в цю ситуацію?

— Привіт, Ясемін! — чую я знайомий голос позаду.

Я обертаюсь і бачу одну з моїх однокурсниць, Лілію, з якою ми часто сиділи на парах разом. Вона підходила до мене з якимось особливим виразом обличчя, і я знала, що вона збирається розповісти мені щось важливе.

— Привіт, Лілі, — відповідаю я, спостерігаючи, як її погляд направляється до мого обличчя з пильною цікавістю.

— Ти виглядаєш… добре, — злегка криво посміхаючись, говорить вона, ніби її слова мало піддаються логіці. — Але щось з тобою не так, скажи, що сталося?

Я спробувала відповісти, але відчула, як швидко серце стало битися швидше. Замість того щоб спокійно відповісти, я закинула в голову тисячу можливих варіантів відповіді. Що я могла сказати? Як могла пояснити, що мої думки зайняті ректором, а не майбутньою парою?

— Нічого, все нормально, — промовила я, намагаючись виглядати так, ніби зовсім не була схвильована. — Просто… знову цілий день вчитись. Знаєш, що це за мучення?

Лілія не повірила, звісно. Вона була однією з тих, хто завжди розпізнає, коли щось не так. І зараз я бачу, як її очі стають допитливими.

— Ммм, може, ти просто хвилюєшся? — каже вона з нахмуреним виглядом. — Ти ж помітила, що… там є дещо, чого варто боятися, чи не так?

Я стиснула губи і подумала, чи вона має на увазі те, що я. І я. Всі ми. Загадкова ситуація, і ще більше загадкові погляди Нолана.

— Лілі, серйозно. Все добре. — я посміхнулась, хоча сама була не зовсім переконана в цьому.

Згодом ми зустріли ще кількох однокурсників. Сміялися, жартували, і навіть не помітили, як увійшли до класу. Я все ще відчувала в собі напруження, але змусила себе зосередитись на чомусь іншому.

Через кілька годин я знову стояла в коридорі перед дверима його кабінету. Ректор Нолан, як завжди, виглядав серйозно. Але сьогодні щось було в його очах, щось таке, що змушувало мене відчувати себе трохи нервово. Чи це можливість? Чи це ще одна перевірка? Що буде далі?

Мої пальці торкнулись ручки дверей, і я відчинила їх, виходячи на поріг його кабінету. Він сидів, не піднявши очей.

— Я тут, — сказала я, знову відчуваючи, як тепла хвиля невизначеності накриває мене.

Нолан підняв голову, і я побачила, як його очі трохи змінились, коли він побачив мене. Якби не його суворий вираз, можна було б подумати, що йому теж приємно бачити мене.

— Я знаю, — промовив він, і в його голосі була та сама легка розслабленість. — Я чекав.

Я посміхнулась, хоча в мене було таке відчуття, що тут щось більше. І це більше не було лише його професіоналізм, не його риторика.

— Вибачте, що затрималась, — я намагалась не здатися надто хвилюючою. — Проте здається, я трохи відволіклась.

Нолан посміхнувся. І його посмішка була ледь помітною, як завжди, але я помітила. Може, через те, що це був ще один момент, коли ми з ним були більше, ніж просто студент і ректор.

— Не переживай, Ясемін, — сказав він, і знову погляд його став м’яким. — Час від часу кожен відволікається. І це навіть добре, коли є час посміятись.

Він зробив паузу, а потім додав:

— До речі, ти сьогодні виглядаєш чудово.

Моє серце завмерло на секунду. Ці слова звучали, як певний момент між нами. Це було більше, ніж просто комплімент. Це була… легкість. Можливо, маленька, але так потрібна легкість у нашому світі.

— Дякую, — я усміхнулась і відчула, як настрій трохи полегшився. — Ви теж.

Ми просто стояли і дивились одне на одного, намагаючись не порушувати тонкої межі, що була між нами, але в той же час, розуміли, що це лише питання часу.

— Чи хочеш ти все ж пройтися зі мною до виходу? — несподівано запитав він.

І, можливо, цього разу це вже не було просто питанням ввічливості.
Я не могла не посміхнутися. Цей несподіваний жест, це запрошення, яке лунало так просто, але мало під собою стільки значення. Щось в його голосі, в тому, як він поглянув на мене, змушувало мене відчути, що це не просто формальність. Це було більше.

— З радістю, — відповіла я, не намагаючись приховати свого захоплення.

Він зробив крок у бік дверей і трохи відчинив їх. Я пішла слідом, і ми разом вийшли з кабінету. Повітря в коридорі було прохолодним, але все одно відчувалася та тепла напруга, яка виникала щоразу, коли ми перебували поруч.

Ми мовчали, але це мовчання не було ніяким напруженим, навпаки — воно було як приємна тиша, в якій ми розуміли одне одного без слів. І все ж, мені хотілося розпитати його, зрозуміти, що він має на увазі під цими маленькими моментами, які надавали так багато значення. Що він відчуває? Що насправді для нього це — спільна прогулянка по коридору, чи це просто ще одна звичайна формальність? Але я стримувала себе. Щось у моєму серці підказувало, що цього разу не треба поспішати.

Ми опинилися біля виходу з будівлі, де на нас чекав ще один короткий момент. Я знала, що Нолан завжди залишає відчуття незавершеності, що саме він і робить його так привабливим. Як завжди, він був стриманим, але в його очах була щось таке, що я не могла точно розшифрувати.

— Я радий, що ти погодилася, — тихо промовив він, коли ми стояли на сходах університету.

— Я рада, що запросили, — відповіла я, відчуваючи легку тривогу в голосі. Але чому я хвилююся? Вже зараз це стало таким звичайним моментом, навіть якщо ми перебували в різних світах — він ректор, я студентка. І все ж, я відчувала, що ці межі почали стиратися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍