Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

— Може, я почала вважати вас не тільки ректором, — відповіла я з усмішкою. — А ще й… ну, все одно це залишає питання, чи можу я просто так бути з вами на «ти».

Він розсміявся, і я побачила, як його очі стають м’якшими. Враження від його влади і серйозності трохи розтануло, і я змогла побачити в ньому людину, яка, хоч і не зовсім відкрито, намагається створити між нами певну близькість. І це було дивно, але в той же час приємно.

— Не переживай, студентко, — він посміхнувся, при цьому вигляд він мав надзвичайно впевнений і трохи грайливий. — Я ж не збираюсь за це штрафувати. Хоча, хто знає, можливо, це вже порушення внутрішніх правил академії.

Я засміялася, розуміючи, що все це більше нагадує гру. І водночас відчувала, що гра ця дуже тонка, бо насправді ми обидва знали: між нами є більше, ніж просто ця гра.

— Я думаю, що за порушення правил вам буде потрібно провести кілька годин зі мною, — сказала я, відчуваючи, як слова вийшли самі собою, не зовсім розуміючи, що саме це означає для нас.

Нолан знову усміхнувся, цей раз вже більш відкрито, і в його погляді з’явився невеликий спалах розуміння. Він, здається, справді розумів, що ми більше не можемо залишатися тільки ректором і студенткою.

— Ось це вже здається непоганим покаранням, — сказав він з посмішкою, погладжуючи підборіддя. — Мабуть, я не можу відмовитися від такої компанії.

Я знала, що це тільки жарт, але в його словах була та сама легка, майже непомітна теплота, яка змусила моє серце забитися швидше. Я не знала, що буде далі, але почуття між нами ставало все сильнішим. І хоча ми ще не були готові порушити межі, я відчувала, що це лише питання часу.

— Ну що ж, я на вас чекаю, ректоре, — я відповіла, і в моєму голосі прозвучала та сама легка іронія, яка все ще тримала дистанцію між нами, але в той же час дозволяла нам знову посміятися.

Він знову подивився на мене і, схоже, вже не шукав приводу для жартів, хоча все ще зберігав ту саму усмішку.

— Не хвилюйся, студентко. Це покарання я не забуду, — промовив він з тим самим тоном, що звучав не як загроза, а як запрошення до ще більшої близькості.

Я відчула, як ці слова залишають в мені непевність, але також і зацікавленість. Ми були на межі, і я не могла точно сказати, куди це призведе. Але, можливо, саме в цьому була вся магія нашого зв’язку — в невідомості, в тій самій невизначеності, що захоплювала і манила.