Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

— Спочатку ти повинна зрозуміти себе, — продовжив Нолан. — Ти повинна дати собі час і не бігти вперед. Це важливо.

Я здивовано подивилась на нього, але в його словах я побачила таку істинність, яку важко було ігнорувати. Чи міг він знати мене краще, ніж я сама?

Ми мовчали ще кілька секунд, і в цей момент я відчула, як між нами зростає не просто тиша, а певне невимовне розуміння. Це була не та тиша, яку я часто відчувала, коли була одна. Це було щось зовсім інше — наче ми вдвох повільно створювали новий світ, де не було страхів і сумнівів.

— Я не знаю, що нас чекає, але хочу пройти цей шлях, — сказала я, вперше відкриваючи частинку свого серця.

Нолан подивився на мене з тим самим виразом, який був характерний для нього — стриманим, але все ж відчувався глибокий погляд, що насправді відкривав більше, ніж я могла зрозуміти.

— Ми будемо разом, Ясемін. У цьому немає сумнівів. Але пам’ятай, що твоя сила — в тому, щоб бути собою.

Його слова залишилися в моїй голові, відлунюючи знову і знову, як ехо в пустелі. Справді, чи могла я бути собою в цьому новому світі, де все так швидко змінюється? Чи мала я на це право? Але ці думки відійшли, коли я побачила його — і знову відчула, що хоч і був цей шлях невідомий і складний, але він був важливий. Він був частиною чогось більшого.

І я була готова йти ним.

Я відчула, як серце пропустило кілька ударів. Це звучало так просто, але чим більше я про це думала, тим більше не могла зрозуміти, що саме він мав на увазі.

— Нолан, — я зробила паузу, намагаючись не звучати занадто непевно. — Що ти маєш на увазі, коли кажеш «будемо разом»? Ти ж ректор… а я… я студентка. Це не може бути так просто.

Я підняла погляд на нього, і в його очах не було звичних холодних відтінків. Замість цього я побачила щось більш ніж загадкове, щось, що я не могла повністю розібрати. Може, це була стриманість, може, внутрішня боротьба. Але одне було очевидно: він знав, що я хочу запитати, але не поспішав відповідати.

— Я не маю на увазі те, що ти думаєш, — відповів Нолан, але його голос був тихим, якось навіть серйозним. — Але, Ясемін, ти повинна розуміти одну річ: між нами є більше, ніж просто вчитель і студентка. І я не маю на увазі це в сенсі, як ти можливо подумала. Я просто хочу, щоб ти знала — я тут. І поки я тут, ти не одна.

Його слова не стали яснішими, але від цього вони не стали менш важливими. Замість того, щоб відповісти на мої питання прямо, він знову намагався перенести акцент на щось інше, на щось, що я не могла одразу зрозуміти. І, може, це і було його способом залишати простір для нас обох.

— Це не може бути так просто, — я повторила, відчуваючи, як в мені росте хвилювання. — Я не можу бути просто ще однією студенткою для тебе. У нас є правила. Ти не можеш просто… так сказати.

Нолан зітхнув, але не виявив жодної паніки, ні роздратування. Лише невидима тяжкість у його погляді.

— Я знаю. І ти права. Це не просто. Але між нами… я відчуваю, що ми маємо більше, ніж просто академічні відносини, Ясемін. Можливо, це і не те, чого ти очікувала, але я хочу, щоб ти знала, що я ціную твою присутність. Ціную те, ким ти є.

Я мовчала, бо не знала, що сказати. Ясемін, студентка Аркануму, яка була занурена в ці складні стосунки з ректором, якого вона бачила лише як людину, що володіє владою, впливом і холодною відстороненістю. І раптом цей чоловік з такою великою відстанню між нами став для мене ближчим, ніж я могла собі уявити.

— Але ми не можемо просто все ігнорувати, — продовжував він, і я побачила, як його погляд став більш серйозним. — Я не можу дозволити собі ризикувати тобою чи твоїм становищем через ці емоції. І ти повинна зрозуміти, що між нами є те, чого я не можу змінити, не можу ігнорувати.

Я кивнула, хоч всередині мене боролися різні почуття. Я хотіла, щоб він був чесним, але я також розуміла, що це не може бути таким простим, як виглядає.

— Я знаю, Нолан, — я знову підняла очі до його обличчя, де була та сама глибина, яка знову змусила мене замислитись. — Я розумію. Тільки це складно. Між нами є що-то більше, але ми не можемо дозволити собі ці почуття, якщо це може нашкодити. Не зараз. І, можливо, ніколи.

Я помітила, як він знову трохи нахилив голову, немов розмірковуючи, що сказати далі.

— Можливо, ти права, — сказав він, його голос став більш м’яким. В цю мить я почувалась дуже ніяково, адже розуміла, що щойно Нолан зрозумів, які почуття я відчуваю до нього. І він ясно дав мені зрозуміти, що це не взаємно. — Але я хочу, щоб ти знала: моє ставлення до тебе не змінилося. І, якщо ти коли-небудь відчуєш, що ти готова зрозуміти це краще, ми зможемо поговорити про це відкрито. Але зараз — будь ласка, не переживай через це.

Ці слова від нього були спробою заспокоїти мене, але водночас вони ще більше збивали мене з пантелику. Що це значить для нас, якщо все це, зрештою, так непевно?

— Я не знаю, чого хочу, — сказала я тихо. — Але я знаю, що якщо щось станеться, я буду готова. Я більше не боюся того, що між нами.

І в ту ж мить я відчула, як між нами відстань зменшується, навіть якщо тільки на мить. Бо, може, ми дійсно не готові пройти цей шлях разом зараз, але щось у його словах змусило мене відчути, що цей шлях — лише питання часу. І я була готова йти ним, хоча й не знала, куди він нас приведе.

Нолан подивився на мене злегка піднявши одну брову, його погляд став більш розслабленим, і я помітила, як на його обличчі з’являється легка усмішка.

— Ви так швидко перейшли на «ти», студентко, — сказав він з іронічним тоном, але в його голосі не було жодного натяку на жорсткість. — А ще кілька хвилин тому ви говорили мені на «ви». Цікаво, що змінилося?

Я глянула на нього, не знаючи, як правильно реагувати. Я жартувала, але зараз не була певна, як це все виглядає з його боку. Все стало таким складним, що навіть прості жартівливі моменти здавалися мініатюрними перевірками наших меж.