Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Вона знову підняла погляд на мене. Її очі сяяли надією і страхом водночас.

— Це неможливо... — прошепотіла вона, витираючи сльози. — Якщо дізнаються, що я щось розповіла, мене вб'ють.

Моє серце билося шалено. Я сидів, відчуваючи, як темрява цього місця проникає в мене все глибше, але водночас в мені росла рішучість. Я обіцяв собі: якщо знайду спосіб допомогти цим людям, я це зроблю. Але зараз... потрібно було залишатися спокійним.

Розуміючи всю безвихідь ситуації, я відчув, як тягар безсилля все більше накочується на мене. Звільнити її зараз було неможливо. Її розповідь лише підкреслила глибину проблеми, і в цей момент я усвідомив, що мені залишалося лише подякувати їй за сміливість. Відчуваючи наростаючу тривогу, я підвівся і поспішив до виходу.

Проходячи вузькими коридорами цього страшного місця, я відчував, як повітря тут було просякнуте чимось гнилим і потворним. Кожен крок ставав все важчим, і хоч я намагався зберігати спокій, всередині мене вирувала буря емоцій. Виходячи в простір перед дверима, мене помітив один із священиків. Його очі блиснули цікавістю, коли він підійшов ближче, ніби намагаючись уловити найменші зміни на моєму обличчі.

— Сподобалося? — спитав він, його голос ледь приховував лукаву усмішку.

Я глянув на нього, змусивши себе зберегти холоднокровність. Мої руки інстинктивно стислися в кулаки, але я сховав гнів під маскою байдужості. Посмішка натяглася на моє обличчя, ніби захисний механізм.

— Все чудово, — відповів я рівним тоном, стараючись не видати свого відрази. — Ви маєте дуже… елітне місце.

Священик коротко кивнув, задоволений моїм відгуком. Я ще раз чемно подякував і, не затримуючись, поспішив вийти звідти. Всі мої думки зараз були зосереджені на одному: якнайшвидше залишити це огидне місце. Але водночас у мене виникло відчуття, що це лише вершина айсберга, і попереду нас чекає ще багато страшних відкриттів.

Вийшовши до Кейт, я побачив, як вона кинулась до мене з запитаннями, її обличчя виражало тривогу. Але щойно вона побачила моє похмуре обличчя, щось у її виразі змінилось. Вона зрозуміла, що зараз не час. Її очі злегка потьмяніли, і вона лише коротко кивнула, даючи мені простір для тиші. Ми вирушили до таверни, і наш шлях був занурений у мовчання. Кожен наш крок лунав у моїй голові, немов відлуння думок, які не давали мені спокою.

Мій розум постійно повертався до того, що я щойно побачив. Еліта цього світу — ті, кого вважали взірцем праведності, бездоганної моралі, — займалася такими жахливими речами. Мої думки закручувалися в один важкий вузол, стискаючи мій розум. Що є правдою у цьому світі? Як можна довіряти чомусь чи комусь, коли навіть ті, хто повинен нести світло і справедливість, занурені в найтемніші пороки?

Мені хотілося вірити, що це лише тут, у цьому забутому богом місці, таке відбувається. Що не вся церква втягнута в цей бруд. Але навіть у цьому слабкому промені надії був жах. Чи моя сестра потрапила в подібне? Моя кров стигла від цієї думки. Я бачив перед собою її обличчя і не міг позбутися страху, що, можливо, вона також стала частиною цього жорстокого світу, де долі людей продаються за гроші, а душі гинуть у тінях брехні.

З кожним кроком моє обурення наростало, і одночасно з цим зростала безпорадність. Хотілося знищити всю цю систему, розтрощити її до основ. Як можна дозволяти цьому існувати? Як бог може допускати такі жахливі речі? Можливо, весь цей світ — лише велика брехня, де ті, хто при владі, розважаються життями простих людей, немов це гра. І де ж тоді справедливість? Чи є вона взагалі?

Мої роздуми все більше огортали мене, немов павутиння, яке важко було порвати. Досягнувши таверни, я майже не помічав нічого навколо. Я знав лише одне: сьогодні я не міг більше витримувати ці думки. Я підійшов до барної стійки й замовив міцний алкоголь. Важкі краплі поту стікали з моїх рук, коли я взяв келих і поспішив до кімнати.

Моя єдина мета була напитися. Напитися так, щоб цей хаос думок на мить зник. Щоб я зміг, хоча б на короткий час, забути все те, що бачив, і просто заснути, занурившись у небуття. Але навіть глибоко всередині я знав — цей біль і цей гнів не зникнуть так легко.

Зранку, з важким болем у голові, я насилу піднявся з ліжка. Кожен рух здавався випробуванням. Спустившись до столу в таверні, я побачив Кейт та Пікасо, які вже сиділи там, про щось тихо розмовляючи. Без слів, я сів поруч, намагаючись зібрати свої думки докупи. Тиша була короткою.

— Я знаю, куди ви ходили, — сказав Пікасо, трохи підвівши очі. Його голос звучав спокійно, майже буденно, але від цього слова здавались ще більш важкими.

Кейт сиділа, опустивши погляд, але я помітив у ній відчуженість. Вона вже знала. Розуміння, що вона дізналася, додавало тяжкості на мої плечі. Пікасо продовжив:

— Це просто треба прийняти як факт. Вони мають владу, а їхнє слово має великий вплив. Ми нічого з цим не зробимо.

Його слова були правдою, але мене роз'їдало обурення. Як можна було миритися з цим? Мене гризло відчуття несправедливості, глибокого невдоволення. Прийняти як факт? Можливо, це і є частина реальності цього світу, але миритися з цим я точно не міг.

— Я не хочу миритися, — відповів я тихо, більше для себе, ніж для них.

Пікасо зрозумів мій настрій, і, здається, вирішив не загострювати увагу на цьому. Він змінив тему, повертаючи нашу розмову до більш практичних речей.

— Добре, — сказав він, нахиляючись ближче. — Що ми будемо робити далі? Чи будемо рухатися з тими монахами до нашої цілі? Це єдиний шанс швидко добратися до потрібного місця, але ризики величезні. Ми не знаємо, що нас там чекає.

Кейт лише мовчки кивнула, заглибившись у свої думки. В її погляді я бачив змішані емоції — вона намагалася усвідомити побачене і почуте. Здавалось, її лякала не тільки правда, але й перспектива подальшої подорожі.

Я почав розмірковувати. З одного боку, їхати з монахами було швидшим і, мабуть, безпечнішим варіантом, але щось у мені постійно нашіптувало, що цей шлях не такий простий, як здається. З іншого боку, діяти самостійно — означало наражатися на ще більші небезпеки.