MarVit - Назустріч долі , MarVit

Минуло кілька днів. Данило поступово набирався сил, і хоча ще був слабким, уже почав просити маму дозволити йому гратися на подвір’ї. Віра з обережністю дозволяла короткі прогулянки, завжди залишаючись поруч.

Артем продовжував приходити. Він знаходив будь-яку можливість допомогти — приносив продукти, готував вечерю, навіть ремонтував старий кран на кухні. Йому було важливо показати, що він не тимчасово, що він залишиться.

Одного вечора, коли Данило вже спав, Віра стояла біля вікна, дивлячись на нічне місто. Артем підійшов тихо, майже боячись зруйнувати її думки.

— Про що думаєш? — запитав він.

Вона зітхнула, обернувшись до нього. Її обличчя освітлювалося лише слабким світлом лампи.

— Про нас, — чесно відповіла вона. — Про те, що буде далі.

Артем зупинився біля неї, дивлячись у її очі.

— Я хочу бути тут, Віро. Хочу бути з тобою і з Данилом. Але я розумію, що ти досі мені не віриш.

Вона опустила голову, стискаючи пальці.

— Я просто боюся, що ти зміниш рішення. Що ми станемо тобі тягарем.

Артем м’яко взяв її руку, змушуючи подивитися на нього.

— Ти ніколи не була тягарем. І Данило — це найдорожче, що є в моєму житті. Я зроблю все, щоб довести тобі це.

Віра дивилася на нього довго, ніби намагалася знайти в його словах прихований сумнів. Але його очі були сповнені лише рішучості та тепла.

Вона вперше дозволила собі розслабитися в його обіймах, схиливши голову йому на груди. Артем обережно обійняв її, відчуваючи, як її тіло трохи тремтить. Це був крок уперед. Маленький, але важливий.

— Добре, — тихо сказала вона. — Давай подивимося, що з цього вийде.

Артем усміхнувся, знаючи, що нарешті вони справді рухаються в одному напрямку.