Нестор Коваль - Гроші. Ч 1. Сизий світанок

– Ні, – розсміявся чоловік, – не військові! – У темряві, коли чоловік затягувався сигаретою, Саша могла добре розгледіти хіба що його прямий тонкий ніс і темні очі. Навряд чи вона б змогла його напевне впізнати, коли б зустріла наступного дня. – Не військові, але тим людям, кому ці таємниці належать, твої дії дуже не до вподоби!

– Ну, ви на цих людей працюєте, так вам, звісно, видніше!

– Те, що я тут працюю, зовсім не значить, що я підтримую все, що робить Хазяїн і його синочок! – різко заперечив чоловік. – Хоча ти права, я тут спеціально залишився працювати, бо кращої роботи за моєю спеціальністю не знайти.

– Я сама не вийду, – раптом, несподівано навіть для самої себе, сказала Саша. – Там ліс, річка… Ваші охоронці.

– Я тебе проведу до дороги, що веде до дамби, там перейдеш. Я там пост охорони зняв.

Не чекаючи на відповідь, чоловік рушив у ліс швидкою ходою. Втомлена Саша не встигала за широким кроком і постійно відставала.

– Я зараз уже й втекти не зможу, сил немає, – їй чомусь захотілося пожалітися цьому великому доброму чоловіку, який із незрозумілих причин, ризикуючи кар’єрою, зараз її рятував.

– Ти не думай, що все закінчилося! – Чоловік міцно схопив її за руку і потягнув за собою, швидко шепочучи. – Ти мусиш сьогодні звідси вибратися. Попри все, розумієш?! Тебе тут з тепловізором шукає знаєш скільки людей? Не хочу тебе лякати, але… Краще тобі з тими людьми сьогодні не перетинатися! Розумієш, про що йдеться?! Якщо тебе тут сьогодні спіймають, то… Ти начальнику безпеки Гуслякову такого ножа цією вежею в спину засунула, ого-го! Ховайся подалі від дороги в заглибини, бо тепловізори у них круті, фіксують навіть тепловий слід, що за тобою залишається!

На цих словах чоловік відпустив Сашину руку, показав напрямок руху і швидко зник у темряві, начебто його й не існувало ніколи. Саша пройшла навпростець по лісу приблизно ще півгодини, намагаючись триматися дороги до дамби, поки не почула машину, що їхала дорогою. Чкурнула в ліс і, пам’ятаючи настанову свого неочікуваного ангела-хранителя, бухнулася в якусь ямку. Машина зупинилася прямо напроти, звідти вийшло кілька людей і почали освічувати ліс:

– Тепловий слід…

– Нікого немає.

– Кабан?

– Може, кабан, але, швидше, олень.

Машина поїхала, але Саша ще лежала в ямці, часто дихаючи – нарешті вона злякалася по-справжньому.

Боючись знову заблукати, вона повернулася на дорогу, проте за десять хвилин побачила в лісі світло ліхтарів. Діватися нікуди, довелося заскочити на дерево і лізти якомога вище. Світло ліхтарів і голоси пропливли мимо метрах у двадцяти, хоча насправді Саші важко було визначити відстань, головне на той час було те, що вони пройшли повз і навіть не здогадалися посвітити вгору. Тож тепер за будь-яких підозрілих обставин вона видиралася на дерево і перечікувала, але до самої дамби, на щастя, більше нікого не трапилося, хіба що чулося знову гарчання рисі, проте, можливо, то вже від страху і втоми гарчало у вухах.

Пост на дамбі, як і обіцяв ангел-хранитель у цивільному, був порожнім. Стояв пластиковий столик, два пластикових крісла, на траві під столиком білів знову ж таки пластиковий стакан. Саша минула ту пластикову примару швидко, наче протяг, не вірячи в своє щастя, дійшла до схованки з машиною, постояла трохи – а раптом вони спеціально її відпустили, щоб побачити, з ким вона приїхала, хто їй допомагає? – але начебто засідки не спостерігалося. Але навіть якби й спостерігалося, Саша настільки втомилася, що вже не мала сил щось помічати і зважати на небезпеку. Йшла до машини – і годі.

Дома всі вже давно спали. Вона тихенько роздяглася, вхопила шоколадку із холодильника і мінеральної води, і побігла до ноутбука завантажувати фотографії.

13

Те, що неясно, краще вважати за невідоме – так говорить давня самурайська мудрість. Іван завжди дотримувався мудрості самураїв і, напевне, мав рацію, залишаючись у Москві. Нарешті, вперше за кілька років, хай і під тиском обставин, він мав постійну роботу і стабільний дохід. Вперше він не думав, що станеться завтра, чи вигорить та чи інакша оборудка, він просто ходив на зміну, виконував свою роботу й отримував нормальні гроші. Звісно, він шалено скучив за Сашею та малим Філіпом, і кожного вечора серце рвалося додому, але розум підказував: ти не знаєш, чи полюють на тебе й далі чи ні, тож краще перечекати. «Принаймні, з точки зору забезпечення родини тут я значно корисніший, – заспокоював себе чоловік. – А яка з мене буде користь, коли повернуся додому і мене арештують? Навіть, коли не арештують, то роботи однак немає ані в Олександри, ані у мене…»

Як би не було емоційно важко, Саша і сама наполягала, щоб Іван сидів там, де сидить. Наразі грошей, що він надсилав, вистачало на життя, їй ніяк не хотілося витрачати родинну «чорну касу», спеціальну доларову заначку, що відкладалася ще з «жирних» часів, коли Іванові вдавалося заробити на скупівлі і перепродажу акцій підприємств.

Гнітило в ситуації, що склалася, лише одне – ніхто не міг знати, як довго триватиме Іванове вигнання.

Сашині пригоди навколо нерухомості Хазяїна і публікації, що послідували за ними в провідних медіа країни – з прямими посиланнями, цитатами, фотографіями, один інтернет-портал зробив з нею навіть велике інтерв’ю, – її життя суттєво не змінили. Вона залишалася безробітною юристкою, яка тільки-но вийшла з декрету. Не можна також сказати, що вона стала дуже відомою – антикорупційними статтями в країні цікавилося обмежене коло людей, але в певних колах все ж таки її прізвище прозвучало досить гучно. Саша не мала плану, що робити далі. Шукала роботу, водночас намагалася вийти на когось із міліції, щоб отримати інформацію про стан кримінальної справи проти чоловіка, але безрезультатно. Інколи вона помічала, що біля дому крутяться незнайомці типово ментівської зовнішності, довго стоять машини із занадто неправильними номерними знаками, теж саме почали помічати й сусіди – у селі все й усім видно, наче на долоні.

Одного разу дядько Петро, сусід через дві хати далі по вулиці, повертався ввечері додому, очевидно, не зовсім тверезий, бо тверезим він навряд чи погодив би сам із собою таку витівку. Побачивши упритул синю обляпану багнюкою «шістку» і двох молодиків, що увімкнули світло в салоні і жерли бутерброди, запиваючи чимось із термоса, дядько Петро щосили грюкнув кулаком по даху машини і закричав: «Рятуйте! Ґвалтують! Міліція!» Перелякані від несподіванки молодики, давлячись