Нестор Коваль - Гроші. Ч 1. Сизий світанок

тепер робити? Все марно?! А як же День УПА?!» Ні, Саша не могла так просто відступитися. Обійняла сина, кинула пару слів батькам із проханням побути з малим ще трохи, допила каву, вхопила свій фотоапарат і стрибнула в машину.

– Ти куди це знову? – тільки й встиг запитати батько.

– Я скоро! – відповіла Саша, хоча зовсім і не була переконана, що саме так і станеться.

Очевидно ж, що спиляну вежу давно побачили єгері, туди вже набігло охорони, зараз там усі намагаються з’ясувати, як так могло статися, що хтось пройшов непомітно, спиляв бензопилами вежу – і ніхто навіть не почув! Оце безпека! Але Саша чомусь відчувала неймовірну впевненість в тому, що все закінчиться для неї добре. Принаймні, цього разу. Та й справу потрібно довести до логічного фіналу. І як пояснити всім, хто переймався її долею, хто йшов із нею, тому ж таки Славку й Ігореві, що фотографій немає? Що журналіст зник разом із світлинами, точніше, каже, що і світлин самих немає? Як це пояснити людям? Заради чого вони ризикували? Ні, вона не могла на самому початку знайомства поставити під удар свою репутацію. Міцно взялася за кермо руками і сказала: «Я зроблю це, чого б мені те не коштувало!»

Дорогу вона запам’ятала добре. Залишила машину в тій самій схованці, що й рожеву «дамочку» вчора, потім річка, крижана вода, ліс, дорога, на дорозі – охоронець говорить по мобільному телефону, що сприяє непомітне пробігти повз. Десь поруч товклися кабани, але цього разу Саша їх не злякалася, навпаки, зраділа, наче старим знайомим. Коли почало сутеніти, їй стало тривожно: «Раптом знову заблукаю?» – до того ж, навколо стояла неприродна тиша, й окрім охоронця з мобільним, Саша так і не побачила жодної людини. Голоси вона почула зненацька, наче сусіди різко включили радіо, а по радіо передавали радіовиставу, а в радіовиставі про щось голосно сперечалися. Саша стала на всі чотири і поповзла по кущах. Все правильно, вона йшла вірно – крізь кущі Саша бачила спиляну власними руками і завалену мисливську вежу. Навколо неї стояла купа охоронців і сперечалися поміж собою. У центрі кола був чоловік у цивільному, який намагався переконати інших:

– Я думаю, що вона не має фотографій…

– Звідки ви таке взяли? Прийти сюди поночі, завалити таку дуру – і не сфотографувати? Не може такого бути?! – перебили його.

– Все правильно. Але ж ми уважно слідкуємо за всіма публікаціями, і фотографій ніде в інтернеті досі немає!

– А звідки ви взяли, що це саме вона?

– А ось, по почерку! Вивчали надписи на парканах! – Чоловіки розсміялися такому жарту людини в цивільному.

Саша закусила губу – вона дійсно любила залишати на парканах, що огороджували незаконні будівництва, свої автографи із закликами чи погрозами. Правда, на такі акції вона ходила в Києві всього два рази, там же, до речі, вперше побачила Славка, але тоді вони ще не були знайомі. Навіть допомогла одному відомому УНСовцю відбитися від мента – Саша застосувала один із своїх завчених прийомів: придавила мусора ззаду за кадик, і той випустив хлопця. І от, виявляється, все у них про неї записано, зафіксовано. Проаналізовано… А вона, дурепа, вважала, що її млява напівпідпільна політична активність нікому не цікава. Правду казав той есбеушник, що притискав її колись по справі начебто вербовки найманців до Чечні, що у них ніхто ніколи нічого не забуває і не губить, навіть якщо всі архіви і справи знищуються за великі гроші.

– Думаю, ближче до вечора вона мусить повернутися. Можливо, вона вже десь тут, у лісі. Так що давайте, через півгодини – всі по місцях.

– А пиляла вона також сама? – запитав хтось із охоронців.

– Ні. Писала – сама, а пиляла явно з кимось. Розберемось, не хвилюйтеся!

Чоловіки не розходилися, розділилися на невеличкі групи – стояли і теревенили біля спиляної вежі, що нагадувала Саші підбиту з зенітки літаючу хатку Баби Яги. Не гаючи часу, поки охорона не оточила периметр, вона відповзла на кілька метрів, потім обійшла галявинку з іншого боку і зробила кілька фотографій. Поруч продовжували рохкати кабани, але зараз кращих помічників для Саші і не могло існувати. Тварини піднімали галас, бігали, тріщали гілками, але на них вже давно ніхто не звертав уваги, та й не могли подумати охоронці, судячи з розмов, що вона вже тут. «Працювала під прикриттям кабанів! – майнула жартівлива думка. – Але тепер уже час тікати!»

Саша швидко рушила через ліс навскоси до річки, але сутінки опускалися швидше. За півгодини швидкого руху дівчина зрозуміла, що заблукала. Йшла далі, намагаючись орієнтуватися на гавкіт собак із села, але наскільки це непевний орієнтир, зрозуміла лише тоді, коли знову вийшла до спиляної вежі. Стояла, опустивши руки, ледь не плачучи. Вона зробила коло, класичне коло людини, що заблукала в лісі. Стало дуже страшно: біля вежі вже ніхто не стояв, очевидно, охоронці розійшлися по «секретах», де чекають на неї, визирають, матюкають, а вона ось, прямо тут, тоді, коли вже не дуже то й потрібно. Раптом біля дерев щось промайнуло і зашипіло, щось схоже на рись – цих хижаків тут також розводили, Саша знала точно – рисі дуже небезпечні, особливо, коли голодні. Вона інтуїтивно пішла по доріжці до вежі, що біліла в темноті, дістала фотоапарат, зробила ще кілька знімків: «Коли я вже тут, то чого б не скористатися», – не встигла подумати, як двері вежі відкрилися і звідти вийшов той самий чоловік у цивільному, що давав кілька годин тому настанови іншим. Вийшов, дістав сигарету, запалив запальничку, з посмішкою подивився на Сашу:

– Привіт, Сашуню. А я знав, що ти повернешся!

Обличчя дівчини чомусь розпливлося в усмішці до самих вух, хоча насправді її заполонив сором за те, що вона так по-дурному попалася. Тепер все – ніяких фоток; праця і ризик десятка людей – марна, а на неї очікує… Цікаво, на яку статтю карного кодексу потягне спиляна вежа? Руйнування державного майна? Зазіхання на життя президента?

– Знав, що ти прийдеш, – продовжив чоловік у цивільному. – І знав, що тебе відпущу!

– Як це ви мене відпустите? – здивувалася Саша. – Навіщо? Не зрозуміла.

– Отак і відпущу. Йди.

– Не зрозуміла? – повторила запитання Саша.

– Я давно за тобою слідкую, – відповів, затягуючись сигаретою, чоловік. – І знаєш, ти мені подобаєшся. Якщо прибрати оцю дитячість, – показав рукою на надписи фарбою на вежі, – ти, в принципі, правильні речі робиш і пишеш.

– Та я нічого такого не роблю… – почала заперечувати Саша. – Я ж не журналіст, просто