Андрій Анатолійович Кокотюха - Темні таємниці

class="p1">– Хочете почути мою думку? Ви притягуєте все за вуха й намагаєтесь покласти відповідальність за вчинки інших на нас, тутешніх. Аби потім забратися геть й остаточно демонізувати Піщане та околиці. Воно й без вас та таких, як ви, наче прокляте. Раджу вам їхати звідси, просто зараз.

– Дзузьки! – Ольга вкотре за день не стримала емоцій. – Ви обоє бачили тут Яну! Поки ми не знайдемо доказів, що її в Піщаному чи біля нього нема, не підемо звідси!

– Що для цього треба? – процідила Таміла.

– Хочу оглянути місце, де вони ночували.

– Прошу дуже, – Макар показав на дальній кут садка. – Он там, у затишку. Що це дасть?

Замість відповіді Чотар закульгав туди. Ольга пішла за ним, потім випередила, стала поміж дерев, нагнулася, тицьнула на щось пальцем.

– Вадиме! Ось, сліди! Ямки від кілків!

Наблизившись, Чотар розгледів на землі відносно свіжі круглі отвори.

10

Патики вбивали на однаковій відстані, ямки утворили правильний прямокутник.

– Я ж сам сказав – намет ставили тут, – озвався Гнатюк. Чотар розігнувся, зробив кілька кроків до протилежного краю огорожі. З цього місця відкривався вид на поле. Річка текла з іншого боку.

– Вони не стирчали в наметі, – промовив сам до себе тихо, потому розвернувся, повторив уже голосно: – Женя з Яною не могли залізти в намет і отак сидіти. Усередині чи біля нього, хоч яким би затишним не виглядав для парочки ваш садок, Макаре.

– А з цього що випливає? Я не бачив, чим вони займалися. Дозволив перебути, залишив у спокої.

– Але якщо вони зайшли аж сюди, то не могли лишитися тут! – ковінька постукала спершу об землю, потім об огорожу. – Є де гуляти. Он там, наприклад, що?

Кінець ковіньки, мов шкільна указка, показав на невеличку споруду далеко серед поля.

– Дот, – пояснила Таміла. – Довкола чимало таких. По селу зо два десятки набереться. Хіба не знаєте?

– Не знаємо, – Чотар відповів за обох.

– Їм років сто. Добротні, ще з часів Першої світової. Там зберігалися боєприпаси російської армії, царської. Потім щось вивезли, щось використали. Первісне призначення вони втратили, так у нас же народ хазяйновитий. Під погреби все це переробив. Картоплю тримають, капусту, моркву, реманент усілякий. Чого ж добру пропадати.

– Ваша власність? – Вадим глянув на Гнатюка.

– Мені тут усього вистачає. Нащо мені той дот, – пирхнув Макар.

– Зараз там що?

– Поняття не маю, – відповідь прозвучала щиро.

– Навіть не навідувалися туди?

– Чого ж, ходив, роздивлявся. Для мене, повторюся, цінності немає жодної. Там замок висить.

– Замок? – брови Чотаря скочили вгору. – Отже, там є щось?

– Може, – мисливець знову пирхнув. – Ключів нема. Ламати не звик.

– То в доту є власник?

– Біля чиєї хати стоїть – той і хазяйнує.

– Він же он де, далеченько. Не біля хати.

– Ну, отже, нічий.

– Коли так – чому замок?

– Ой, не морочте голову! – відмахнувся Макар. – Цікаво – прогуляйтеся, розберіться.

– Вам, схоже, зовсім не цікаво?

– Ні, – він демонстративно розвернувся й посунув через двір до машини.

– Мені чужого не треба, – мовила Таміла.

– А ми пройдемося.

Узявши Ольгу за лікоть, Вадим повів її за собою з двору. Щойно вийшли, Ольга сіпнула рукою, звільняючись.

– Пустіть!

– Спокійно, – вицідив Чотар, не обертаючись. – Вони дивляться на нас, сто відсотків.

– То й що?

– Як на подружжя, ми поводимося дещо дивно, вам не здається?

– Ні, – відрізала Ольга, але пручатися перестала, спитала натомість: – Чому ми туди йдемо?

– По слідах. Яну і Євгена напевне зацікавив бункер так само, як нас. Тут же кругом ані душі. Не сидіти ж їм у наметі.

– Що ви думаєте там знайти?

Замість прямої відповіді Вадим мовчки знизав плечима.

Ользі це не сподобалося й роздратувало ще дужче. Хоча її напруження й без того досягло максимальної позначки.

– Я перестала вас розуміти. Ви дієте навмання, бо самі не знаєте, чого хочете.

– Ви маєте рацію, – мовив Чотар замислено. – Слідство так і проводиться – навпомацки. Перевіряються всі варіанти. Раптом вийде намацати щось там, де найменше чекаєш. Ми з вами, Ольго, оглядаємо місце ймовірного злочину.

– Так, – вона зупинилася. – А детальніше?

– Тільки стійте так, не повертайтеся. Закуріть.

– Отут без вас обійдуся, – Ольга вийняла цигарки, затиснула одну губами, витягла з іншої кишені запальничку, пробубоніла: – Слухаю.

– Дозвольте, – Вадим узяв у неї запальничку, викресав вогонь, допоміг підкурити. – Нема чого пояснювати поки. Ви знаєте рівно стільки, скільки я. Наша парочка знайшла зручну місцину в затишному садку на пагорбі. Красти тут нічого, тож дачник запросто пустив обох на свою територію. Ходімо. – Вони рушили далі, Чотар продовжив: – Ми з вами щойно виявили місце, де обох бачили востаннє. Є щонайменше двоє свідків, котрі не заперечують цього. Отже, я схильний вважати це місце, – обвів рукою довкола себе, – таким, звідки вони зникли.

– Де зникли, – уточнила Ольга, випускаючи дим убік.

– Ні, – м’яко виправив Вадим, зручніше перехопивши ковіньку. – «Де зникли» означає: десь тут Євген із Яною розчинилися в повітрі. Буквально. Потім мертвий хлопець опинився на початку так званої проклятої дороги, а дівчина досі розчинена.

– Не меліть дурниць.

– Згоден, глупство. Та й ви згодні. Тож пропоную мій варіант. Ми з вами знаходимося там, де Женю з Яною бачили востаннє. Була якась причина, чому вони зникли саме після того, як переночували на хуторі Макара Гнатюка. Двоє людей бачили, коли наша парочка прийшла сюди. І ніхто не бачив, коли вони згорнули намет. Розгадка може бути десь поруч.

Тим часом перевалило за полудень. Спеки в околицях Піщаного справді не відчувалося. Натомість парило, мовби у великому чавунному баняку заварили оберемок трав. І тепер настій упрівав, то була цілюща міцна суміш м’яти, ромашки, деревію, барвінку, чебрецю – і ще наче кинули в казан дрібку моху й чорничного листу на додачу. У голові запаморочилося, тож Ольга викинула цигарку, не докуривши.

Прогнала набридливого ґедзя.

Дочекалася, поки на щоку сяде комар – вбила влучно, уже навчилася.

Вони наблизилися до доту.

Озирнувшись і переконавшись, що місцевих не видно, Чотар жестом зупинив Ольгу. Сам неквапом почав обходити споруду по периметру. Зблизька столітня будова нагадувала гігантську черепаху, котра залізла в панцир і спить або медитує на сонці посеред галявини. На обох боках стояв номер 57. Вадим не заморочив себе питанням, до чого він. Навряд чи нумерація має значення для їхньої справи.

Постукав