Андрій Анатолійович Кокотюха - Темні таємниці

9

Далі пішки не йшли – мисливець наполіг, аби їхали.

Таміла спершу хотіла лишити компанію в спокої. Не казала нічого, та всім своїм виглядом дала зрозуміти: змарнувала на незваних гостей забагато часу. Проте останньої миті, коли джип уже рушав, жестом попросила Гнатюка пригальмувати, діловито всілася на заднє сидіння, поруч із Ольгою. Не пояснила, та її й не питали. Макар поставився спокійно, схоже, тертя з Радзівіл дійсно мали місце.

Природу конфлікту Ольга не намагалася зрозуміти – тут, у Піщаному, їй усе здавалося позбавленим раціональної складової. Хоч колись місцевість була облаштована аж надто раціонально, правильно, із максимальною користю для її мешканців.

Джип оминув територію занедбаного футуристичного «Затишку», і звідти дорога пішла трохи вгору. Знову подолали лісовий коридор, із нього машина виринула на відкритий простір. Зі свого місця Ольга побачила ліворуч блиск води на сонці, далі – чергову лісову стіну. Прямо, на вершині пагорбка, бовваніла ошатна хатка, оточена деревами й невисоким дерев’яним парканом, який би нікому не перешкодив забратися всередину. Але місцевість, де вони опинилися, викликала в Ольги стійку асоціацію з безлюдним островом. Тільки замість безмежної океанської гладіні резиденцію мисливця оточував з трьох боків праліс, із четвертого – неширока річка.

Водій та пасажири залишили автомобіль біля будинку. Макар, не соромлячись нікого, потягнувся до хрускоту в суглобах. Потім не стримався – крикнув:

– А-а-ах! Еге-гей! О-о-о!

– Тю, – знизав плечима Чотар.

– Хіба вам не хочеться заволати від захвату, коли бачите все це? – Гнатюк говорив і поводився так, ніби володів усім довкола. – Хіба треба ще щось для щастя? Чисте повітря, крижана вода, ліс, куди ніхто зі своїм сміттям носа не пхне. А річка! Гляньте, яка річка! Піщанка називається, від неї й село пішло. Головне, не глибока. По шию посередині, – показав ребром долоні біля борлака. – Але тільки тут, нижче за течією вже з головою може бути, за два метри. Отам спустишся човном, закинеш на щуку… Як потрапив сюди вперше, зрозумів – моє.

– А як потрапили? – обережно запитав Чотар.

– Місцевий же, – відповів, мовби саме собою зрозуміле.

– Я теж із Луцька. Звісно, чув про Піщане, та ніколи не був. Не тягнуло, нагоди не випадало.

– А мені випала! – сказав Макар, мовби хвалився великою перемогою. – Маю сантименти до цих місць. Коли ще санаторій діяв, батько тут лікувався. Так-так, партійний працівник, – випередив можливі запитання. – Нічого поганого нікому не робив. Складно було роздобути сюди путівку місцевим партійним керівникам. У третю чергу або в четверту чергу потрапляли, якщо взагалі такі черги існували. Думаєте, у ті часи легко працювалося порядним людям? Чи вважаєте, партквитки лише негідники мали, садисти й людожери?

– До чого тут людожери… – кинула Ольга.

– То він перебільшує, – пояснила Таміла. – Завжди так, коли згадує тата. Я його пам’ятаю.

– Скажете, поганою був людиною? До речі, після курсу лікування в «Затишку» прожив до дев’яноста семи. Три роки тому його поховав.

– Вірю, що ваш батько був гідною людиною, – мовив  Чотар стримано. – Але ж ми тут з іншою метою.

– Поясніть її, до речі. Хочете подивитися, де ночували ваші діти? Так прошу дуже!

Гнатюк широко розчахнув невисоку хистку хвіртку, пропустив гостей усередину. Таміла увійшла останньою, зупинилася біля огорожі й демонстративно схрестила руки на грудях, зайнявши позицію стороннього спостерігача. Тим часом ані Ольга, ані Чотар не визначилися, що саме шукатимуть у цьому райському куточку. Здавати назад теж не могли, адже самі виявили бажання забратися у найвіддаленіший кут Піщаного. Хутір розкинувся або на краю села, або вже за його межами.

– Хто тут раніше жив? – поцікавилась Ольга.

– Якщо це має для вас значення – один дід. Поховав свою бабу, а діти виїхали з села, як багато хто. Визнаю, сторгував хату за смішні гроші.

– Хіба рай коштує дешево?

Макар уловив у словах Чотаря іронію, відповів серйозно: – Має свою ціну. Ніхто не переплачуватиме навіть за таке ідеальне місце в наш час. Можливо, колись Піщане пожвавиться, тут я солідарний із Григорівною. Рекламую його всіляко, навіть ще двох дачників затягнув. Щоправда, довго не протрималися. Хати прикупили, та не навідуються.

– Морока, – озвалася Таміла.

Чотар крутнув ковіньку в руці.

– Рекламуєте, значить. І проклята дорога – рекламний хід? Ваша робота чи, може, пані Радзівіл?

Такого не чекала навіть Ольга. Стрепенулася, очі забігали. Фізично відчула, як Тамілу й Гнатюка накриває хвиля неприязні до прибульців. Уже хотіла нагадати – у їхній ситуації не шукають ворогів. Її випередили.

– Ви зараз навіщо це сказали? – Таміла не вимовила – виплюнула запитання.

– Справді, як розуміти вас? – напружився й різко поміняв тон Макар.

– Буквально, так як я запитав, – Вадим говорив упевнено, кожна наступна фраза нагадувала влучний удар гострої сокири по поліну. – Скільки вже базікаємо, ходимо колами, слухаємо тужливі історії про злети й падіння села Піщаного. Хочете ви чи ні, як би ви не сприймали тут одне одного, висновок зі сказаного й почутого лише один: чужі тут не ходять. Про воістину райський куточок забув увесь світ. А проте сюди раптом забрідають двоє молодих киян. Не просто так, а з метою пройтися такою собі проклятою дорогою. Перевірити місцеву легенду, пошукати гострих відчуттів. Ночують десь тут, у найглухішому місці. Після чого обоє зникають. Далі хлопця знаходять на тій дорозі мертвим. Дівчину ми шукаємо досі. Тепер скажіть, що я не маю права цікавитися дивними збігами або щось не те говорю.

– Ви не пояснили думку до кінця, – з вуст Таміли слова прозвучали звинуваченням.

– Гаразд, тоді ще конкретніше, – Чотар міцніше сперся ковінькою. – Припускаю, Женю та… – швидкий погляд на Ольгу, – нашу Яну заманили сюди. Не хочу нікого образити, але щойно я всіма можливими способами добився від вас єдиного висновку: із доброго дива, випадково, дорогою в Піщане не потрапляють. Сюди або їдуть навмисне, спрямовано, маючи певну мету, наприклад, купити й облаштувати ось цей хутір під дачу. Або не їдуть узагалі. Третього не дано.

– І хто ж, на вашу думку, їх заманив? – включився Макар.

– Дивно, що вас це не хвилювало раніше, – далі Вадим вів спокійно. – Невже вас, пані Таміло, чи тим більше вас, пане Гнатюк, не зацікавило, звідки молоді кияни дізналися хоча б про ту дорогу? Думаєте, ця казочка широко відома, як байка про лох-несське чудовисько, снігову людину або чупакабру?

Таміла ступила ближче.