Вадим Мороз - Всесвіт Початок, Вадим Мороз

— Так, дякуємо, — відповіли вони синхронно, але все ж злегка напружено.

Костянтин приготував каву для всіх і приніс її до столу. Здавалось, що кожен зайвий рух відчувався як частина якогось таємничого ритуалу. Полковник першим порушив тишу, насолоджуючись ковтком гарячого напою.

— Хмм, смачна кава, дякую. Але перейдемо до справи, — нарешті заговорив він. — Пане Костянтине, як добре ви пам’ятаєте події двадцятого липня? А саме з 14:33 до 1:07 ночі?

Костянтин здригнувся, адже питання стало не про минулу ніч а про двадцяте липня. Полковник дістав планшет і показав відео, на якому чітко видно, як автівка Костянтина проїжджає заправку Shell в напрямку кладовища о 14:33, а потім знову повертається до міста о 1:07 ночі. Костянтин зрозумів, що питання були серйозні.

— Ми перевірили всі камери спостереження на шляху від вашого міста в напрямку сходу, — продовжив полковник. — Жодних слідів вашого автомобіля не було видно після цього моменту до самого повернення. Ви не могли б пояснити, де саме ви були весь цей час і чим займалися?

Костянтин спробував зібрати думки і відповів, стримано посміхнувшись:

— Ооо... Тепер зрозуміло, про що йдеться. Пане полковнику, того дня було моє день наро…

Полковник не дав йому закінчити, різко перебивши:

— Пане Костянтине, мені байдуже, що це був за день. Я прошу чіткої відповіді: де ви були в зазначений час і що робили? Не треба поем. Будь ласка, чітко і по суті.

Костянтин затамував подих і, зітхнувши, відповів:

— Коли я проїхав заправку, я направлявся до кладовища, щоб відвідати могили своєї дружини і доньки. Я провів там весь вказаний час. А коли повертався, було вже дуже пізно, і, зізнаюся, годинник мене не цікавив. Якщо я проїхав заправку о першій ночі — значить так і було. Ще якісь питання, пане полковнику?

Полковник Сірко змінив вираз обличчя на більш серйозний. Солдати поруч явно були незадоволені відповіддю Костянтина, але він підняв руку, зупиняючи їх.

— Спокійно, хлопці, спокійно, — сказав полковник, глибоко зітхнувши. — Пане Костянтине, раз така ситуація... Ви можете пояснити, що саме ви робили на кладовищі так довго?

Тиша повисла в кімнаті. Костянтин відчув, як кожен нерв у його тілі напружився до межі. Він знав, що відповідь на це питання може змінити все.

— Звичайно, пане полковнику, — Костянтин вдихнув глибоко, збираючись з думками. — Я не навідував свою дружину і доньку вже пів року... Не міг зібратися з силами. Це моя провина у їх смерті, і певний час я просто не міг себе контролювати.

Його голос затремтів, але він продовжив:

— Коли я приїхав до кладовища, побачив, що могили занедбані, потребували догляду. Я вирішив привести їх до ладу, поприбирати навколо, вирвати бур'ян, підправити квіти. Спершу було важко, але з кожною хвилиною там ставало нестерпніше. Коли я закінчив прибирати, я сів біля могил... взяв пляшку бурбону з автівки і напився, я проспав там весь цей час, поки не повернувся додому.

Полковник уважно дивився на Костянтина, не перериваючи, а лише злегка нахиливши голову, наче уважно аналізуючи кожне слово. Обличчя його не змінювало виразу, але відчувалося, що він щось підозрював.

Костянтин, помітивши напружену тишу, знову заговорив, цього разу трохи сміливіше:

— Тому, пане полковнику, у мене до вас питання: чи мене в чомусь звинувачують? Щось трапилося?

Полковник Сірко неквапливо піднявся, вдягнув на голову кашкета і дістав з кишені візитку. Його рухи були чіткими, виваженими.

— Пане Костянтине, це мої контакти. Якщо щось згадаєте, що може бути цікавим, зв'яжіться зі мною, — промовив він, протягуючи візитку.

— Звичайно, пане полковнику, — спокійно відповів Костянтин, але всередині відчував, що розмова не завершена.

Полковник вже розвертався, але раптом зупинився:

— І ще одне. Не покидайте країну найближчим часом. Бажано, навіть місто. Гарного дня вам, пане Костянтине.

— Добре, — відповів Костянтин, відчуваючи, як напруга знову накочується на нього. — Якщо щось згадаю, обов’язково подзвоню вам, пане полковнику.

Полковник Сірко, з коротким кивком, вийшов з будинку і попрямував до автомобіля. Як тільки сів у машину, його настрій різко змінився.

— Я йому не вірю, — холодно кинув він, поглядаючи на солдат. — Він щось приховує. Організуйте нагляд цілодобово, з письмовими рапортами і повним відео- та фотозвітом.

— Так, пане полковнику, — відповіли солдати, сідаючи в автомобіль.

Костянтин залишився стояти в своєму будинку, відчуваючи, що ця розмова не була простою перевіркою. Це було початком чогось значно більшого, і він розумів, що тепер кожен його крок буде під контролем, також Констянтин розумів що можуть знайти його ДНК біля катастрофи де він був поранений уламком від корабля.

Костянтин зрозумів, що відтепер за ним будуть пильно стежити, але це його особливо не турбувало. Він і сам ледве складав до купи картину подій, які відбувалися навколо нього. Усе це стало таким заплутаним, що Костянтин вирішив відвернутися від ідеї занурюватися не тільки в спогади, а й у процес пошуку істини. Він усвідомив, що вже зайшов занадто далеко, і потрібно було завершувати це безглузде шукання, аби не накликати на себе ще більшу небезпеку. Тож він вирішив просто відпочити.

Костянтин зібрався і вирушив до водосховища, бажаючи побути на самоті з природою і поміркувати, як далі будувати своє життя. Коли він прибув до водоймища, то витягнув розкладне крісло, поставив його прямо у воду і сів, опустивши ноги в прохолодну воду. Він спостерігав, як молюски підпливають до його ніг і об’їдають відмерлу шкіру — це було лоскотно і водночас приємно. Костянтин пірнав пальцями в пісок, що м’яко ковзав під водою.

Час спливав швидко, і незабаром сонце почало заходити за горизонт. Захід сонця, як завжди, був неймовірно красивий, і Костянтин, вглядаючись у далечінь, відчув, як його розслаблює цей момент. Він став поступово занурюватися в сон.