Любава Олійник - Рея. Та, що дає НадІю, Любава Олійник

Розділ 15. Прокляття Геракліда

 

Гераклід

Я схилився над Реєю, моєю дружиною, яка лежала на землі, мов підкошена лань. Її тіло, ще мить тому сповнене життям, тепер було важким і нерухомим. Ми так і не встигли по-справжньому порозумітися. Нам завжди чогось не вистачало – то часу, то слів, то сміливості. Знову… Знову я втратив дружину, але цього разу тягар провини був нестерпним, бо ж я сам, власноруч, підкосив її крила своїми безглуздими страхами та нав’язаними правилами.

Хто міг подумати, що Рея так гостро сприйме мої обмеження? Хто міг уявити, що її полум’яний дух згасне через мою обережність? Її блакитні очі, наче два сапфіри, що сяяли ще мить тому, тепер дивилися в порожнечу. З них, немов розбита амфора, вибігло життя, залишивши лише скляний, замерзлий відблиск – відображення мого власного розпачу. Я обережно закрив їй повіки, ніжно поцілував у прохолодне чоло, наче на прощання просячи вибачення за усі свої провини.

Звідусіль до мене долинав гул схвильованих голосів. Люди щось питали, щось говорили, кричали, трясли мене за плечі, намагаючись вивести з заціпеніння. Але ніщо вже не мало значення. Все втратило сенс. Я був, мов відірваний від реальності, блукаючий привид, що не міг знайти собі місця.

Останнім зусиллям волі я наказав одному зі слуг приготувати віз, застелений білою тканиною, наче для поховальної процесії. А сам залишався біля неї, не відводячи погляду від жінки, заради якої жив останній рік – єдиний рік, що вдихнув у мене життя. Рік надії, що вирвав мене з чорної прірви небуття.

Ще минулого року мій давній побратим, а тепер імператор, Веспасіан, повідомив мене про те, що дві весталки, Рея та Тукція, наступного року вийдуть на заслужений відпочинок. Така честь випадає одному з мільйона, раз на десятиліття, тож я не міг згаяти свого шансу. Я діяв, немов одержимий: щомісяця приносив щедрі дари для міста, зводив скульптури для храмів, вкладав кошти в дороги та площі. Свою скромну віллу я перетворив на вишуканий палац, змусивши слуг та садівника знову виростити ті квіти, які колись милували жіноче око. Я відновив занедбані виноградники, знову захопився конярством. Раніше мої скакуни були лише для мене, але тепер я плекав найкращу породу, а двох своїх елітних коней продав, щоб мати кошти для реставрації будинку.

 

Аж до дня свята богині Вести я не знав, чи обере мене Рея. Тукція, звичайно, була більш товариською та живою, але мене невідворотно тягнуло до цієї гордовитої дівчини. Саме про неї я мріяв днями та ночами, прагнув приручити до себе, наче дикого скакуна. Я мріяв, щоб вона ні в чому собі не відмовляла, була оточена розкішшю та моєю любов'ю.

Проте, все змінила одна жахлива обставина. Трагедія, що назавжди перевернула моє життя – вбивство весталки Аквілії. Тоді щось надірвалося всередині мене, і в моє серце в’їлася чорна примара страху за Рею.

Наступного дня я відвідав свою бабцю, стару віщунку, що жила на околиці міста. Вона напророкувала мені коротке життя з Реєю, приправивши свої слова дикими тезами, від яких я здригнувся. Мовляв, Рея – не тільки моя суджена, обрана на землі, але й вибір богів, які, як відомо, не позбавлені почуття гумору. Вони, начебто, можуть її відібрати, а потім, в мить найбільшого відчаю, знову повернути, бо вона - вибір усієї Ради богів.

Я розлютився на стару. Її пророцтва лякали мене ще з дитинства, та чомусь завжди збувалися. І зараз, мов божевільний, я благав усіх богів повернути мені Рею, але мене ніхто не чув.

Натовп знову наблизився, допомагаючи підвестися. Повернувши голову, я побачив віз, вишукано оздоблений білими квітами, які тепер здавалися жахливим витвором мистецтва. О, боги, це було нестерпно боляче. Мене обережно відсторонили від Реї, а її тіло перенесли на смертне ложе. Я йшов за нею, як привид, що втратив сенс існування.

Народу ставало дедалі більше. Зненацька я помітив, що утворився коридор, і до мене наближається сам імператор. Ми мовчки стояли, не маючи сили поглянути один одному в очі. Мій погляд був прикутий лише до тієї, з ким ще нещодавно розділяв сніданок, ту, чию усмішку я прагнув бачити щодня.

—Завтра похорон, у неділю суд… – промовив Веспасіан, наче виніс мені смертний вирок.

Між натовпом пробігся шум, хтось настирливо пробирався до нас, штовхаючи всіх на своєму шляху. І раптом – Тукція, мов розпечена лава, неслася до нас.

—Рееееєєє! – пронизливий, жалібний стогін весталки пронизав повітря, змушуючи жінок навколо вторити її плачу.

Вона підійшла до мене впритул і вп’ялася в моє обличчя палаючим поглядом. Як і мої, її очі були наповнені розпачем, але в них водночас вирувала стільки ненависті, що я не міг витримати цього випробування. Я відвернувся, знову дивлячись на безневинне тіло дружини.

—Це ти винен! Це через тебе… – її слова вдаряли мене, наче батіг, шматуючи мою душу, — вона не хотіла виходити за тебе заміж… – остання фраза, мов отруєна стріла, пронизала моє серце.

Тукція не зупинялася, сипала звинувачення одне за одним, виставляючи мене останнім покидьком на землі. Але тепер усе це не мало значення.

Все втратило сенс…

Колона, немов гігантська змія, звивалася вулицями, прямуючи до храму весталок. Її лави безупинно поповнювалися розтривоженими мешканцями, чиї обличчя були сповнені страху та розпачу. Місто гуло, як розбурханий вулик, наповнене невтішними розмовами про страшні часи, про кінець світу, що насувається, і про Великий смуток, який темним попелом прилип до моєї  душі.

Після того фатального пророцтва старої віщунки, я змінився до невпізнання. Серце моє, колись відкрите та щире, стало підозрілим і категоричним, немов фортеця, що готується до облоги. Я вигадував правила, жорстокі, негнучкі, щоб уберегти мою кохану від уявних небезпек. Бачив, як їй важко, як її очі наповнюються смутком та розчаруванням, але вперто переконував себе, що вона звикне. Звикне до моєї замкнутості, до моєї безкомпромісності. Я обіцяв собі, що згодом все їй поясню, розкажу про свої внутрішні терзання. Іноді, дивлячись на свої вчинки, я сам себе ненавидів, відчуваючи себе тираном, але не міг зупинитися, віддаючись темній силі, що опанувала мене. Єдине, чого я ніколи не зможу пробачити собі, – це те, що я, чоловік, не зміг подарувати їй першу шлюбну ніч, боявся розкрити їй глибину своїх істинних почуттів, і після тієї невдачі, немов розлючений звір, повівся з нею як останній покидьок... Як той мерзотник, мій заклятий ворог, карфагенський воєначальник Гамількар, що зґвалтував мою першу дружину, Тару, жінку з очима кольору ранкової зорі, яка не витримала наруги і з відчаю покінчила з собою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍