Любава Олійник - Рея. Та, що дає НадІю, Любава Олійник

Тоді, захлинаючись від болю і люті, я поклявся, що не тільки вб’ю цього демона у людській подобі, а й усіх його братів, щоб не плодилася на землі ця пекельна порода. Майже п'ять довгих років я вистежував його, брав участь у кровопролитних війнах проти пунів (карфагенян), і в нещадних битвах, неначе одержимий, здолав Гамількара та його родичів. Хоч і був винагороджений самим імператором за військові подвиги, хоч і носив горде ім'я переможця, з того часу я віддалився від галасливих публічних дворів, уникав пишних урочистостей. Я жив, перетворюючи свою лють у військову майстерність, доводячи до досконалості кожен рух меча, тренуючи молодих воїнів, передаючи їм холодну міць. Так тривало довгі роки, доки не настав той день, коли лють поступово вщухла, залишивши лише холодну порожнечу. Тоді я знайшов відраду у кінних перегонах та вишуканому конярстві, але тінь минулого завжди висіла наді мною.

Ось і храм Вести, монументальний та величний, виринув із вузьких вуличок. Двері розчинилися, звідки стрімко вибігли розхвильовані весталки, їхні обличчя бліді й спотворені горем. Для всього Риму це була трагедія, адже Рея, кохана Рея, була улюбленою весталкою протягом кількох десятиліть. Незважаючи на свої тридцять років, її обличчя, обрамлене світлим волоссям, та струнка постава здавалися юними, немов у вісімнадцятирічної дівчини. І справа тут була не лише у її професійній діяльності, а й у її особливому дарі, який одного разу потайки я випадково побачив – яскраве дивовижне полум’я, що струменить з долонь. Адже Рея була для мене настільки дорогоцінною, що я практично був одержимий нею, сліпо закоханий, стежив за нею, як ніколи не слідкував за ворогами, особливо після смерті Аквілії, боячись, що з нею може трапитися біда.

***

Тиждень, що минув, був для мене вічністю, сповненою болю і розпачу. Сьогодні день суду, і я готовий до нього, як ніколи. Готовий прийняти будь-яке покарання, адже життя в цьому місті, де кожен камінь зберігав тепло дотику моєї дружини, було для мене нестерпним.

Суд мав бути відкритим, і на нього, мов на театральне видовище, яких у Римі було безліч, зібралося все міське населення. Запала мертва тиша, коли слово взяв Понтифік, старий чоловік з мудрими очима, що сповнені співчуття. Він підніс молитву за невинну душу Реї, і зрадницька сльоза знову прокотилася по моїй щоці, яку я, стискаючи зуби, не зміг зачавити, як це робив з ворогами. Далі, з урочистою промовою виступив імператор Веспасіан, його голос, що дзвенів у по вітрі, нагадував усім про звичаї нашої величної держави. Після нього виступили свідки та очевидці трагічної події, а потім викликали хлопця, чия стріла випадково обірвала життя весталки. На хлопцеві не було живого місця: його обличчя було побите, одяг подертий, а очі сповнені відчаю та страху. Чомусь, думка поцікавитися його станом, немов випала з моєї свідомості, адже я знав, що він невинний. Будь-хто міг випустити ту фатальну стрілу, тож, він не був винен у смерті моєї Реї.

— Дозвольте, ваша величність, імператоре Веспасіане, — мій голос, хрипкий, немов від довгого мовчання, прозвучав у тиші, — хлопець невинен, він став заручником жорстоких обставин.

— Але за злочин потрібно відповідати. Хто ж понесе покарання? — хитро запитав Веспасіан, уважно спостерігаючи за моєю реакцією.

— Я готовий понести покарання у повній мірі, так як саме я не встиг уберегти свою дружину, не відвернув від неї загрозу. Наше непорозуміння і викликали усі подальші події.

— Сеньйоре Геракліде, — м'яко взяв слово Понтифік, — ми опитали ваших слуг та сусідів, що живуть поруч. Жоден з них не підтвердив і не спростував ваших дій, які могли б нашкодити вашій дружині. Ви не можете вважатися винним у цій справі, — підсумував Понтифік.

— Я готовий взяти на себе покарання, призначене для цього хлопця, в обмін на його повне виправдання. Він не заслуговує на це, у нього ще попереду все життя, а мені після смерті моєї коханої Реї, нічого не потрібно.

Зал знову наповнився гучним гомоном, перетворившись на розбурханий бджолиний вулик. Люди схвильовано перешіптувалися, обговорюючи мою несподівану заяву.

— Покарання має бути справедливим. В такому разі присуджується Гераклід до найвищої міри покарання — вигнання з імперії, — слова імператора прозвучали голосно й чітко, пронизавши гробову тишу, що знову запала в залі.

— Приймаю, — приречено відповів я, відчуваючи легкий подих спокою. Дякую богам за такий щедрий дарунок долі, за можливість зникнути з цього місця, де кожен камінь нагадує про втрату.

—Корабель вирушає завтра на світанку. Можете взяти з собою стільки людей чи статків, скільки бажаєте, проте маєток і земля будуть передані державі, – холодним тоном додав суддя, чия постать, немов тінь, стояв поряд з імператором, виконуючи роль безпристрасного рупора його волі. Його слова, наче удари молота, прозвучали в залі, наповненій тихим шепотом та напруженим очікуванням.

—Я готовий вирушити з сеньйором Гераклідом, - вигукнув юний стрілець, чий погляд знову сповнився надією.

Засідання суду завершилося, але натовп глядачів не поспішав розходитися. Вони продовжували жваво обговорювати події, намагаючись розгадати мотиви моєї, на їхній погляд, нелогічної поведінки. Їхні голоси, немов бджолиний рій, гуділи в повітрі, сповнені здивування та нерозуміння.

На ранок, коли перші промені сонця почали розфарбовувати небо у відтінки рожевого та золотого, я разом з юним стрільцем, якого звали Антонієм, вирушив у далеку подорож. Я заздалегідь наполіг на тому, щоб наш маршрут пролягав якомога далі від Риму. Тому, за наказом імператора, наш шлях мав пролягати до берегів Понту Евксинського, як називали Чорне море  греки. Там, на північних окраїнах імперії, вдалині від звичного світу, я сподівався знайти омріяне забуття і спокій, хоча б на деякий час.

Позаду залишався Рим, з його галасом, розкішшю та нестерпним болем втрати. Тепер попереду чекало невідоме, сповнене туману та невизначеності. Проте, у цій невизначеності я бачив єдиний порятунок від спогадів, які, мов кайдани, сковували моє серце.