IrenStasiuk - Спадщина Мольфарки, IrenStasiuk

Розділ 18: Призначення і Роздуми

Ніч була тихою, але відчувалося, як настає новий етап. Меланія та Марко сиділи біля вогнища, що ледве освітлювало темряву. Їхні обличчя були втомлені, але спокійні. Вони перемогли, хоча й не знали, чи це була остаточна перемога. Ліс навколо них здавався спокійним, але сама природа вже не була такою, як раніше. Вона змінилася. І Меланія відчувала це, як щось глибоке і невидиме, що ховається в кожному дереві, в кожній травинці.

 

Марко мовчав, але його погляд був спрямований у темряву, ніби він чекав на щось. Його риси не змінювалися, але в його очах був погляд, який він не показував нікому. Меланія дивилася на нього, її думки плуталися в тумані того, що сталося, і того, що ще мало статися.

 

— Що тепер? — запитала вона, ледь порушуючи тишу.

 

Марко перевів погляд на неї, а його очі, здається, були завжди так спокійні, хоча зараз в них ховалася якась тінь. Тінь того, що їх чекає.

 

— Тепер ми рухаємося вперед, — відповів він, його голос був м’яким, але з твердою рішучістю. — Але, Меланіє, я думаю, що настав час тобі зрозуміти, що ти — не просто мольфарка. Ти — символ, більше, ніж просто сила. Ти вже стала тим, що здатне змінити цей світ.

 

Меланія здригнулася від цих слів. Вона не була готова почути таке. Вона все ще була всередині свого світу, зі своїм каменем, зі своїми спогадами, і цей новий образ, якого намагався надати їй Марко, здавався чимось важким, занадто великим для її душі.

 

— Я не хочу бути символом, — прошепотіла вона, більше для себе, ніж для нього. — Я хочу просто знайти своє місце. Я хочу жити, а не бути безкінечною боротьбою.

 

— Але твоя боротьба вже стала частиною тебе, — сказав Марко, не відводячи погляду. — Ти вже змінила цей ліс. І, можливо, твоя роль тепер не в тому, щоб просто захищати його, а й показати, як все має виглядати, коли цей ліс відродиться. Коли все, що так довго було темним і зруйнованим, знову оживе.

 

Меланія замовкла. Вона не могла зрозуміти, що це все означає. Як вона може бути символом для цього лісу, для цього світу, коли її серце все ще тягнуло до того, що залишилось позаду?

 

— Можливо, я ще не готова, — сказала вона, відчуваючи, як ці слова важкі, мов камінь, що знову потрапив у її душу. — Я все ще шукаю себе, шукаю свій шлях, і, може, я не хочу бути тією, хто веде всіх.

 

Марко всміхнувся, але ця усмішка була ніжною, розуміючою.

 

— Ти не повинна бути готовою, Меланіє, — сказав він. — Ти вже на своєму шляху. І кожен крок, навіть найменший, веде тебе ближче до твоєї мети.

 

Вона подивилася на нього, і в її серці щось почало змінюватися. Можливо, це не була перемога, що приносила миттєву радість, але це була перемога, що відкривала нові горизонти. І хоча вона не знала, куди саме веде її шлях, вона відчула, що не йде ним одна.

 

Золотий камінь у її руці, що досі не припиняв пульсувати теплом, здавався тепер не просто її частиною, а мовби частиною чогось більшого, що існувало поза її розумінням.

 

Вогонь в каміні потріскував, і між ними залишалася тільки тиша, що була більше ніж просто спокоєм. Це була тиша перед тим, що мало статися.

 

І Меланія знала, що її шлях тільки починається.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍