IrenStasiuk - Спадщина Мольфарки, IrenStasiuk

Розділ 17 Вибір

Меланія стояла на межі, між світлом і темрявою, між минулим і майбутнім. Ті слова Чорного мольфара, що лунали в темряві святилища, відлунювали в її голові, немов хмара, що не хотіла зникати. Вона відчувала, як їхній зміст потихеньку осідає в її душі, розриваючи останні бар’єри між тим, ким вона була раніше, і тим, ким повинна була стати.

 

— Ти не можеш перемогти мене, Меланіє, — ще раз прозвучав голос, і тепер він не був лише у її голові. Це було реальне відлуння, від якого навколо все почало трястися. — Ти — частина мене, так само, як і я частина тебе.

 

Марко стояв поруч, його обличчя виражало незламну рішучість, хоч він і не знав точно, з чим вони мали зіштовхнутися цього разу. Але він відчував, як повітря в печері стає важким, наповненим магічною енергією, і йому було неважко здогадатися, що цей момент є вирішальним.

 

— Меланіє, не піддавайся! — він підняв голос, ніби намагаючись проникнути в її свідомість. — Ти сильніша за це. Сила не в тому, щоб перемогти темряву, а в тому, щоб не дозволити їй поглинути тебе.

 

Меланія не могла сказати, що відчуває зараз. Всі її думки були розірвані, а почуття сум’яття поступово почало переростати у гнів. Чому вона досі зволікала? Чому її сумніви тримали її за руки, коли їй потрібно було йти вперед? Вона не могла більше дозволити цьому голосу, цій тіні, стояти між нею і її долею.

 

— Я не частина тебе, — промовила вона, її голос звучав твердою і холодною, як сама магія цього місця. — Я — частина лісу. І якщо ти хочеш забрати мене, забери спершу його.

 

Вона простягла руку, і Золотий камінь, який був у її руках, вибухнув світлом. Спочатку слабким, майже непомітним, але потім, немов яскравий вибух, світло охопило все навколо. І от тоді, з темної глибини святилища, з’явилася ще одна фігура — вже не Чорний мольфар, але щось схоже на нього. Це був знову він, але тепер він виглядав інакше — як потворний відбиток, лише тінь, що виникла з її власних страхів і сумнівів.

 

Тіні минулого почали набувати форми. Ті картини, які Меланія бачила у сні, тепер стали реальністю. Вони стояли перед нею — її місто, її батьки, її минуле, а також Матвій. Вони рухалися у темряві, не маючи власних рис, але кожен із них був настільки знайомий, що Меланія ледве могла стримати сльози.

 

— Я не можу забути цього, — прошепотіла вона, відчуваючи, як її серце стискається. — Я не можу залишити це позаду.

 

Марко підійшов до неї, поклавши руку на її плече. Його дотик був теплим і реальним, і це нагадало їй, що вона не одна.

 

— Ти не мусиш забувати, Меланіє, — сказав він тихо. — Але ти повинна навчитися жити з цим. Вибір за тобою.

 

Тіні знову загрозливо наближалися, але тепер Меланія вже не відступала. Вона відчула, як її зв’язок з лісом поглиблюється, як магія, яку вона мала в собі, ставала сильнішою з кожним подихом. Вона була не просто мольфаркою, вона була його частиною. І якщо темрява намагалася поглинути її, вона була готова бороться.

 

Меланія закрила очі і відчула, як її сила розливається по всьому її тілу, зливаючись із кожним рухом навколишньої природи. Камінь, що вона тримала в руках, засвітився ще сильніше, і тепер його світло почало боротися з темрявою.

 

— Я не буду твоєю тінню, — сказала вона голосно, і її слова розлилися в темряві, як ланцюги світла. — Я — частина цього світу, і я вибираю свою силу.

 

Світло від каменя стало нестерпно яскравим, і темрява відступила перед ним, як туман під сонячним промінням. Меланія відчула, як потоки енергії зливаються в одне ціле, як її сила стикається з тінню і знищує її.

 

Чорний мольфар, або те, що залишилося від нього, зникло у темряві, розчиняючись, як примара, що не мала реальної форми. Все стало тихо. Час зупинився.

 

Меланія стояла, вражена. Вона виграла, але відчувала, що це лише частина великої боротьби, що чекає на неї.

 

— Це ще не кінець, — сказала вона собі, повертаючись до Марка. — Ми повинні йти далі. Бо те, що ми зупинили зараз, лише частина того, що має статися.

 

Марко кивнув, але в його очах теж була рішучість.

Вони стояли разом, готові до того, що принесе майбутнє, і хоча темрява відступила, відчуття, що вони лише на початку великого шляху, не покидало їх.

 

Їхня боротьба продовжувалася.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍