Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

Пайлові: «Це я, Фаулер!» (Навіть тут я не міг назвати йому себе на ім’я). Картина всередині вежі змінилась. Казанки з рисом знову стояли на долівці; один із солдатів, притиснувшись до стіни і тримаючи в руках гвинтівку, пильно стежив за Пайлом, а той стояв на колінах, трохи відсунувшись від протилежної стіни, і не спускав очей з автомата, що лежав між ним та другим вартовим. Схоже було на те, що він почав підповзати до автомата, але його зупинили на півдорозі. Рука другого вартового теж простяглася до автомата; вони не боролись, навіть не погрожували один одному, — зовсім як у дитячій грі, де гравці мають рухатися непомітно, бо інакше вас відішлють назад і примусять почати все спочатку.

— Що тут діється? — спитав я.

Обидва поглянули на мене, а Пайл раптом кинувся до автомата і притягнув його до себе.

— Це що, гра? — спитав я.

— Я йому не довіряю, — відповів Пайл. — Невідомо, що він зробить, коли ті нападуть.

— А ви коли-небудь стріляли з автомата?

— Ні.

— От і чудово. Я теж. Сподіваюся, він заряджений,— ми ж не зуміємо зарядити.

Вартові мовчки примирилися з втратою автомата. Один з них опустив гвинтівку і поклав її собі на коліна, другий притулився до стіни і заплющив очі, мабуть, вірячи, як у дитинстві, що від цього стане невидимий. Можливо, він був радий, що більше не несе ніякої відповідальності. Десь далеко знову татакнув кулемет — три черги, і знову тиша. Другий вартовий міцніше заплющив очі.

— Вони не знають, що ми не вміємо поводитися з автоматом, — промовив Пайл.

— Вважається, що вони стоять за нас.

— А я був певен, що ви не стоїте ні за кого.

— Touché,[49] — сказав я. — Шкода, що про це не знають в’єтмінці.

— А що там діється внизу?

Я знову процитував завтрашній номер «Екстрем Оріан»: «Минулої ночі в’єтмінські нерегулярні частини напали на один з постів за п’ятдесят кілометрів від Сайгона і тимчасово захопили його».

— А не здається вам, що в полі буде безпечніше?

— Там страшенно вогко.

— Ви так спокійно ставитесь до цієї погоди, — здивувався Пайл.

— Я наляканий до смерті... але все склалося краще, ніж можна було сподіватися. Вони звичайно не нападають більше ніж на три пости за ніч. Наші шанси збільшились.

— Що це таке?

Почувся шум важкої машини, що йшла по дорозі в напрямку Сайгона. Я підійшов до амбразури і поглянув униз якраз в ту мить, коли повз вежу проходив танк.

— Патруль, — сказав я.

Баштова гармата поверталась то в один бік, то в другий. Я хотів гукнути до солдатів у танку, але яка з цього користь? У них в машині все одно немає місця для двох нікому не потрібних цивільних. Земляна долівка злегка тремтіла, коли проїжджав танк, потім усе стихло. Я поглянув на годинник — за дев’ять хвилин дев’ята — і став напружено чекати, щоб засікти час, коли блисне спалах пострілу. Так визначають, чи далеко вдарила блискавка, прислухаючись, коли загуркоче грім. Минуло близько чотирьох хвилин, перше ніж гармата відкрила вогонь. У відповідь почувся ледь чутний постріл базуки, і потім усе знову замовкло.

— Коли вони повернуться, — сказав Пайл, — ми посигналимо їм, щоб вони підвезли нас до табору.

Долівка струснулась од вибуху.

— Якщо взагалі повернуться, — сказав я. — Схоже на те, що це вибухнула міна.

Коли я знову поглянув на годинник, було вже чверть на десяту, а танк усе ще не повертався. Пострілів більше не було.

Я сів біля Пайла і випростав ноги.

— Спробуймо краще заснути, — запропонував я. — Більше нам нічого не лишається робити.

— Мене непокоять ці вартові,— сказав Пайл.

— Поки не з’являться в’єтмінці, можете їх не боятися. Для певності покладіть автомат собі під ногу.

Я заплющив очі і спробував уявити себе десь в іншому місці... ну, хоч би в купе четвертого класу одного з німецьких поїздів, — їх було багато в Німеччині до того, як Гітлер прийшов до влади; в ті дні я був молодий, міг, не сумуючи, просидіти ніч, і душа моя була сповнена надій, а не страху. Якраз о цій годині Фуонг завжди готувала мені мої вечірні люльки. «Чи не чекає на мене лист?» — подумав я. Я сподівався, що не чекає, бо знав, що в ньому буде написано, а поки лист не прибув, можна помріяти про нездійсненне.

— Ви заснули? — спитав Пайл.

— Ні.

— Вам не здається, що нам слід втягти сюди драбину?

— Я починаю розуміти, чому вони не зробили цього. Адже це єдиний вихід звідси.

— Хоч би танк повернувся.

— Тепер уже не повернеться.

Я намагався поглядати на годинник не дуже часто, але інтервали були далеко менші, ніж я думав. Дев’ять сорок, десять п’ять, десять двадцять, десять тридцять дві, десять сорок одна.

— Не спиться? — спитав я Пайла.

— Не спиться.

— Про що ви думаєте?

Пайл помовчав.

— Про Фуонг, — сказав нарешті.

— Про Фуонг?

— Просто думав, що вона зараз робить.

— Можу вам сказати. Вона вирішить, що я залишився ночувати в Тай-Ніні, — це зі мною трапляється не вперше. Зараз вона лежить на ліжку, запаливши шматочок камфорного дерева, щоб прогнати москітів, і розглядає малюнки в старому номері «Парі-матч». Вона, як і французи, вельми шанує королівську сім’ю.

Він сказав задумливо:

— Це, мабуть, дуже приємно — знати про неї все.

Я уявив собі, як його по-собачому лагідні очі вдивляються в темряву. Його слід було б назвати Фідо[50], а не Олденом.

— Я теж не знаю напевне, але сподіваюся, що це так. Чи варто ж ревнувати, однаково нічого не вдієш. Як сучка схоче...

— Томасе, я просто ненавиджу вас, коли ви так говорите. Знаєте, якою я бачу Фуонг? Чистою, як квітка!

— Нещасна квітка, — сказав я. — Навколо стільки бур’янів.

— Де ви познайомилися з нею?

— Вона танцювала в «Гран монді».

— Танцювала?! — вигукнув він, наче сама думка про це завдала йому болю.

— Цілком пристойна професія, — сказав я. — Не хвилюйтесь.

— У вас такий багатий досвід, Томасе.

— Мені багато років. Поживете з моє...

— Я навіть не знаю, що таке жінка, — сказав він.— У