Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

— Тут буде не краще. Їх заохочують, а потім кинуть, залишивши їм трохи військового спорядження та ще виробництво іграшок.

— Іграшок?

— З вашої пластмаси.

— A-а, розумію.

— Не знаю, чому це я заговорив про політику. Вона мене не цікавить, адже я тільки репортер. Я ні в що не втручаюсь.

— Невже? — спитав Пайл.

— Я сперечаюся для того, щоб скоротати цю прокляту ніч, от і все. Я не стаю ні на чий бік. Я буду тільки повідомляти, хоч би хто переміг.

— Якщо переможуть вони, вам доведеться писати неправду.

— Завжди є якийсь обхідний шлях, та я й не помічав, щоб наші газети дуже шанували правду.

Те, що ми сидимо і розмовляємо, мабуть, підбадьорило солдатів: вони, очевидно, сподівалися, що звук наших «білих» голосів (адже голоси теж мають колір: жовті голоси співають, у чорних гортанний звук, наче полощуть горло, наші ж просто говорять) справить враження, ніби нас тут багато, і в’єтмінці не наважаться вчинити напад. Солдати взяли свої казанки і знов почали їсти, шкрябаючи паличками і поглядаючи поверх казанків на нас з Пайлом.

— Значить, ви вважаєте, що ми програли?

— Справа не в цьому,— сказав я.— Але я не маю особливого бажання бачити вас переможцями. Мені хотілось би, щоб ці двоє були щасливі,— от і все. Я хотів би, щоб їм не доводилося сидіти ночами в темряві, переляканими на смерть.

— Але ж треба боротися за свободу.

— Щось я не бачив, щоб тут билися американці. А щодо свободи, то не знаю, що це таке. Спитаймо в них.— Я звернувся до них: — La liberte — qu’est се que c’est la liberte?[46]

Вони їли рис і мовчки дивилися на нас.

— Невже ви хочете, щоб усі люди були відлиті в одній формі? — спитав Пайл.— Ви сперечаєтесь аби сперечатися. Ви інтелігент. Ви виступаєте за волю людської особи, як і я... або Йорк.

— А чому, власне, ми тільки тепер це відкрили? — сказав я.— Сорок років тому ніхто про цю волю людської особи навіть не згадував.

— Тоді їй ніщо не загрожувало.

— Нашій особі ніщо не загрожувало, ще б пак; але хто турбувався про особу людини на рисовому полі і хто тепер турбується? Єдиний, хто поводиться з нею як з людиною, це політичний комісар. Він сяде в її халупі, спитає, як її звати, вислухає її скарги; він витрачає на неї годину щодня, щоб навчити її чогось — байдуже чого; але він поводиться з нею як з людиною, як з істотою, що має якусь цінність. Перестаньте краще повторювати на Сході, наче папуга, про небезпеку, що загрожує людській особі. Тут одразу виявиться, що ви — на хибному шляху; це вони виступають за людську особу, а ми виступаємо просто за рядового номер 23987, пішака в глобальній стратегії.

— Ви й наполовину не вірите в те, що говорите,— збентежено промовив Пайл.

— Вірю, навіть на три чверті. Я тут уже давно. І знаєте, моє щастя, що я ні в що не втручаюсь, а то може виникнути спокуса зробити що-небудь... адже тут, на Сході... одне слово, я проти Айка[47]. Мені, коли вже на те пішло, подобаються ці двоє. Це їхня країна... Котра година? Мій годинник зупинився.

— Пів на дев’яту.

— Ще яких-небудь десять годин, і ми зможемо вирушити звідси.

— А стає холодно,— сказав Пайл, щулячись.— Ніколи не думав, що тут може бути така холоднеча.

— Навкруги вода. У машині є шерстяна ковдра. Не замерзнемо.

— А не страшно йти по неї?

— Для в’єтмінців ще ранувато.

— Давайте я сходжу.

— Я більше звик до темряви.

Я підвівся, і обидва солдати перестали їсти.

— Je reviens tout de suite[48],—  сказав я їм.

Спустивши ноги в люк, я намацав драбину і поліз униз.

Дивно, як заспокійливо діє розмова, особливо на абстрактні теми: найнезвичайніше оточення починає здаватися чимось буденним. Я більше не відчував страху: у мене було таке почуття, ніби я вийшов з кімнати і маю повернутися туди, щоб продовжити суперечку,— немов сторожова вежа була вулицею Катіна, баром у ресторані «Мажестік» або навіть кімнатою десь недалеко від Гордон-скверу.

Я постояв хвилинку внизу біля вежі, щоб очі звикли до темряви. На небі яскраво блищали зорі, але місяць ще не зійшов. Місячне світло нагадує мені морг і холодне сяйво лампочки без абажура над мармуровим столом, а мерехтливе світло зірок сповнене життя, наче хтось там, у далеких неосяжних просторах, намагається передати нам послання доброї волі: адже навіть у назвах зірок є щось дружнє. Венера — це жінка, яку ми любимо. Ведмедиця — це ведмедики, якими ми гралися в дитинстві, а Південний Хрест, мабуть, нагадує таким віруючим, як моя дружина, про улюблений псалом або вечірню молитву. Я здригнувся і зіщуливсь, як Пайл. Але ніч була досить тепла, тільки від залитих водою полів обабіч дороги віяло чимось моторошним. Я пішов у напрямку до машини; і на якусь мить, коли я вийшов на дорогу, мені здалося, що машини вже немає. Мене знову опанував страх, хоч я й згадав, що машина зупинилась ярдів за тридцять од вежі. Я йшов, мимоволі зігнувшись: мені здавалося, що так мене важче помітити.

Щоб дістати ковдру, довелося відчинити багажник; клацання замка і рипіння кришки примусили мене здригнутися. Тільки я порушував тишу цієї ночі, яка, здавалося, кишіла людьми, і це мене зовсім не радувало. Перекинувши ковдру через плече, я спустив кришку багажника обережніше, ніж підіймав її, і якраз у ту мить, коли клацнув замок, небо з боку Сайгона спалахнуло яскравим світлом і на дорозі пролунав гуркіт вибуху. Кулемет дав дві черги й замовк, перше ніж припинився гуркіт. Я подумав: «Комусь дісталося», — і звідкись здалека почулися голоси людей, що кричали від болю або ж від страху, а може, й від радощів перемоги. Не знаю чому, але я весь час думав, що на нас нападуть ззаду, звідти, звідки ми приїхали; і те, що в’єтмінці десь там, попереду, між нами і Сайгоном, на якусь мить здалося мені несправедливим. Виходило, що ми їхали назустріч небезпеці, замість того, щоб віддалятись од неї, і зараз я йшов туди, де чигала небезпека, — до вежі. Я не біг, а йшов, щоб зчиняти менше шуму, хоч усе моє єство поривалося бігти.

Біля драбини я крикнув