Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

— Він боїться, що на нього погляне куля.

Тепер, коли ми теж умостилися на долівці, в’єтнамці трохи заспокоїлись. Я співчував їм: не так легко двом погано навченим солдатам сидіти тут щоночі, гадаючи про те, коли з залитих водою рисових полів підкрадуться до вежі в’єтмінці. Я спитав Пайла:

— Ви думаєте, вони знають, що борються за демократію? Треба було б сюди Йорка Гардінга, щоб їм це пояснив.

— Ви завжди смієтеся з Йорка Гардінга,— сказав Пайл.

— Я сміюся з тих, хто марнує так багато часу на писанину про речі, яких не існує,— про абстрактні поняття.

— Для нього вони існують. Хіба у вас нема ніяких абстрактних понять? Наприклад, бог.

— Я не маю підстав вірити в бога. А ви?

— Вірю. Я належу до унітарної церкви.

— Скільком мільйонам богів поклоняються люди? Адже навіть побожний католик вірить у різних богів, коли він наляканий, коли щасливий або голодний.

— Можливо, якщо бог існує, то він такий великий, що кожний бачить його по-різному.

— Як великого Будду в Бангкоку,— сказав я.— його не можна зразу осягнути поглядом. У всякому разі, він ні в що не втручається.

— По-моєму, ви просто намагаєтесь бути цинічним,— сказав Пайл.— Повинні ж ви вірити в що-небудь. Ніхто не може жити без віри.

— Звичайно. Адже я не беркліанець. Я вірю в те, що сиджу, спершись спиною на цю стіну. Вірю в те, що он там лежить автомат.

— Я не це мав на увазі.

— Я навіть вірю в те, що пишу, а це куди більше від того, що може сказати більшість ваших кореспондентів.

— Хочете сигарету?

— Я не курю нічого... крім опіуму. Дайте вартовим. З ними краще бути друзями.

Пайл підвівся, дав їм закурити і повернувся.

— Я б хотів, щоб ці сигарети мали символічне значення, як хліб-сіль,— сказав я.

— Ви їм не довіряєте?

— Жодний французький офіцер не наважився б перебути ніч з двома наляканими до смерті вартовими в одній з таких веж. Уявіть собі, були випадки, коли цілі взводи видавали своїх офіцерів. Іноді в’єтмінці домагаються рупором більшого, ніж базукою[45]. Я не можу докоряти їм за це. Адже вони теж ні в що не вірять. Ви й подібні до вас намагаєтеся вести війну руками людей, які зовсім у ній не зацікавлені.

— Вони не хочуть комунізму.

— Вони хочуть досхочу рису,— зауважив я.— Вони не хочуть, щоб у них стріляли. Вони бажають, щоб ніщо не порушувало їхнього спокою. Вони не хочуть, щоб люди з білою шкірою пояснювали їм, чого вони хочуть.

— Якщо ми втратимо Індокитай...

— Я вже чув цю пластинку. Тоді втратимо Сіам. Втратимо Малайю. Втратимо Індонезію. А що значить «втратимо»? Якби я вірив у вашого бога і в потойбічне життя, я б виставив свою райську арфу проти вашого золотого німба, що через п’ятсот років на світі не буде ні Нью-Йорка, ні Лондона; а вони, як і перше, вирощуватимуть рис на цих полях і в своїх гостроверхих капелюхах носитимуть на довгих жердинах кошики на базар. А хлопчаки, як і перше, їздитимуть верхи на буйволах. Я люблю буйволів, бо їм не подобається наш запах — запах європейців. І затямте: з погляду буйвола ви теж європеєць.

— Їх примусять повірити в те, що їм кажуть. Їм не дозволять думати за самих себе.

— Думати — це розкіш. Невже ви вважаєте, що селянин, повернувшись уночі в свою брудну халупу, сідає і думає про бога і демократію?

— Ви говорите так, наче в цій країні самі селяни. А освічені люди? Хіба вони будуть щасливі?

— О ні,— сказав я.— Ми виховали їх у нашому дусі. Ми навчили їх небезпечних ігор, ось чому ми й сидимо зараз тут, сподіваючись, що нам не переріжуть горлянок. А ми заслуговуємо, щоб нам їх перерізали. Мені хотілося б, щоб ваш друг Йорк теж був тут. Цікаво, як би це йому сподобалось.

— Йорк Гардінг дуже хоробра людина. Знаєте, в Кореї...

— Але ж він там не служив в армії. Він мав поворотний квиток. З поворотним квитком у кишені хоробрість стає розумовою вправою, схожою на самобичування ченців: «Скільки я витримаю?» А ці бідолахи не можуть сісти на літак і повернутися додому... Слухайте,— звернувся я до них.— Як вас звати? — Я подумав, що знайомство з ними дасть нам змогу залучити їх до нашої розмови.

Вони не відповіли, а тільки похмуро поглядали на нас і смоктали недокурки сигарет.

— Мабуть, вважають нас за французів,— сказав я.

— В тім-то й річ,— підхопив Пайл.— Ви не повинні виступати проти Йорка, ви повинні виступати проти французів, проти їхнього колоніалізму.

— У вас усе «ізми» та «кратії». Наведіть мені факти. Плантатор на каучуковій плантації б’є свого наймита,— гаразд, я проти нього. Але ж не міністр колоній наказує йому робити це. У Франції він, напевне, бив би свою дружину. Я знав священика, дуже злиденного,— він мав тільки одні штани,— а під час епідемії холери щоденно по п’ятнадцять годин ходив від халупи до халупи, нічого не їв, крім рису та солоної риби, і причащав з своєї старої чаші — дерев’яної тарілки. Я не вірю в бога, і все ж я за цього священика. Може, по-вашому, це теж колоніалізм?

— Авжеж, колоніалізм. Йорк пише, що часто саме здібні адміністратори заважають змінити погану систему.

— У всякому разі, французи гинуть кожного дня... а це вже не абстракція. Вони не втягують цих людей у війну підступною брехнею, як ваші політикани... або наші. Я був в Індії, Пайле, і знаю, якої шкоди завдають ліберали. Ми не маємо більше ліберальної партії... зате лібералізм заразив усі інші партії. Ми всі або ліберальні консерватори, або ліберальні соціалісти — і у всіх нас чисте сумління. Краще вже бути експлуататором, який бореться за те, щоб експлуатувати, і вмирає за це. Візьміть історію Бірми. Ми вдерлися в країну, деякі місцеві племена підтримали нас, ми перемогли, але як і ви, американці, ми в ті дні не вважали себе за колоніалістів. О ні, ми уклали мирну угоду з королем, повернули йому його володіння, а своїх союзників кинули напризволяще, щоб їх розпинали і четвертували. Вони були простаки. Вони думали, що ми залишимося там. Але ми були ліберали і хотіли, щоб наше сумління було чисте.

— Це було