Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

повному розумінні цього слова. Нічого такого, що можна було б назвати справжнім досвідом.

— Ви, американці, надто захоплюєтеся свистом. На це ви, здається, витрачаєте майже всю свою енергію.

— Я ще ніколи нікому не казав про це.

— Ви ще молодий. Тут нічого соромитись.

— А ви знали багатьох жінок, Фаулере?

— Що значить «багатьох»? Чотири жінки — не більше — щось важили для мене... або я для них. А решта сорок з гаком... сам дивуюся, для чого все це було. Фальшиві уявлення про суспільні обов’язки, про те, що це потрібно для здоров’я.

— Ви певні, що це фальшиві уявлення?

— Мені хотілось би повернути назад ті ночі. Я ж усе ще закоханий, Пайле, а сил колишніх немає. До того ж тоді це було питання самолюбства. Минає багато часу, перше ніж ми перестаємо пишатися тим, що нас бажають. А втім, лише бог знає, чим тут, власне, пишатися, особливо коли поглянеш навколо і побачиш, кого тільки не бажають.

— А вам не здається, Томасе, що зі мною щось не гаразд?

— Ні, Пайле.

— Я не хочу запевняти, що я не маю потреби в цьому, Томасе, як і всякий інший. Скажіть, я не здаюся вам... дивним?

— Ніхто з нас не має такої потреби в цьому, як ми твердимо. Тут велику роль відіграє самонавіяння. Тепер я знаю, що ніхто мені, крім Фуонг, не потрібний. Але такі речі починаєш розуміти тільки з часом. Якби її не було, я міг би легко прожити рік без жодної безсонної ночі.

— Але ж вона є, — промовив він ледве чутно.

— Починаєш з розпусти, а кінчаєш, як твої діди, вірністю одній жінці.

— Але починати з вірності, напевне, здається дуже наївним...

— Ні.

— За статистикою Кінсі такого не трапляється.

— Тому я й не вважаю, що це наївно.

— Знаєте, Томасе, так приємно бути з вами і розмовляти, як ми оце зараз розмовляємо. Здається, вже якось не так страшно.

— Нам теж так здавалося під час «бліцу»[51], коли наставала тиша. Але їхні літаки завжди прилітали знову.

— Коли б вас спитали, яку найгострішу фізичну насолоду відчували ви в своєму житті, що б ви відповіли?

Відповісти було не важко.

— Лежати вранці в ліжку і дивитись, як жінка в червоному халаті розчісує волосся.

— Джо казав, що в нього це було тоді, коли він спав в одному ліжку з китаянкою і негритянкою.

— Я міг би вигадати таке, коли мені було двадцять років.

— Джо вже п’ятдесят.

— Цікаво, скільки років дали йому в армії, коли визначали рівень його розумового розвитку?

— Та жінка в червоному халаті — Фуонг?

Краще б він не питав мене про це.

— Ні, — відповів я, — та жінка була раніше. Коли я пішов од своєї дружини.

— А потім що з нею сталося?

— Я і її залишив.

— Чому?

І справді, чому?

— Ми дурні, коли любимо, — сказав я. — Я дуже боявся втратити її. Мені здалося, що вона змінилась до мене... не знаю, чи це справді було так, але я не міг більше витримати непевності. І я сам помчав назустріч фінішу, як боягуз кидається назустріч ворогові і одержує за це медаль. Я хотів перебороти цю смерть.

— Смерть?

— Для мене це було подібно до смерті. Тоді я й поїхав на Схід.

— І знайшли Фуонг?

— Так.

— Але з Фуонг у вас цього вже не було?

— Ні, тут інакше. Бачите, та, інша, мене любила. Я боявся втратити любов. А тепер я боюся втратити тільки Фуонг.

«Для чого я це сказав? — подумав я. — Йому зовсім не потрібне моє заохочення».

— Але ж вона любить вас?

— Це не зовсім те. Така вже їхня натура. Ви самі переконаєтесь у цьому. Наївно називати їх дітьми, але з одного погляду вони й справді, як діти. Вони люблять вас за вашу добрість, за впевненість у завтрашньому дні, за ваші подарунки; вони ненавидять вас за те, що ви їх ударили, за несправедливість. Вони не розуміють, як можна ввійти у кімнату, побачити незнайому людину і закохатися в неї з першого погляду. Для немолодої вже людини, Пайле, це дуже втішна риса — Фуонг не втече від мене, поки вдома їй буде добре.

Я не хотів завдавати йому болю. І зрозумів, що завдав його, коли він сказав мені з ледве стримуваною злістю:

— Але вона може знайти людину ще добрішу і щедрішу.

— Можливо.

— І ви не боїтеся цього?

— Боюся, але не так, як з тією, іншою.

— А ви взагалі любите її?

— Люблю, Пайле, люблю. Але так, як тоді, я любив тільки один раз в житті.

— Незважаючи на сорок з гаком жінок, що у вас були? — різко урвав він мене.

— Я впевнений, що за статистикою Кінсі це менше від середньої норми. Знаєте, Пайле, жінки не люблять незайманих. І я не певен, що ми любимо незайманих дівчат, якщо не схильні до патологічних збочень.

— Я зовсім не хотів сказати, що я незайманий, — сказав Пайл.

Усі наші розмови з ним кінець кінцем завжди набирали якогось безглуздого характеру. Може, через його простодушність? У розмові він був занадто прямолінійний.

— Можна мати сотню жінок, Пайле, і все ж лишатися незайманим. Більшість ваших солдатів, яких повісили під час війни за згвалтування жінок, були незаймані. У нас в Європі їх не так багато. Я радий цьому. Вони завдають дуже багато шкоди.

— Я просто не розумію вас, Томасе.

— Не варто пояснювати. Та й набридла вже мені ця розмова. Я дожив до такого віку, коли більше думаєш не про статеві проблеми, а про старість і смерть. Я прокидаюся з думками про них, а не про жіноче тіло. Мені просто не хочеться лишитися самотнім на схилі віку, от і все. Я не знав би, про що думати цілими днями. Краще вже мати жінку в своїй кімнаті... навіть таку, якої не любиш. Але якщо Фуонг піде від мене, чи стане в мене сили знайти іншу?

— Якщо вона потрібна вам тільки для цього...

— Тільки для цього? Почекайте, поки вам стане страшно прожити останні десять років самотнім, без жодного товариша, маючи в перспективі богадільню. Тоді ви почнете