Світлана Литвиненко - Приховані гріхи, Світлана Литвиненко

-Здалося, не більше,- пошепки мовила сама до себе,- звідки тут бути моєму Олегові. Він же в Антарктиді.

  Ема знову сіла прямо. Здається вона почала сумувати за Олегом, бо вже почав чуватися його голос. Зраділа цій думці. Вона сумує за своїм чоловіком, за своїм Олегом. Вона кохає його і буде кохати завжди. І вона помилилася, коли думала, що закохалася в Ігоря. Це був міраж, уява. І тут Ему знову пронизало якесь незрозуміле відчуття, яке знову змусило її обернутися. Раптом Ема дійсно завмерла від здивування, бо побачила… Олега. Та вона відмовилася вірити своїм очам. Напевне галюцинації. І тому заплющила очі, а потім знову розплющила переконуючись, що вона дійсно бачить свого чоловіка, який щойно підхопив  на руки однолітнього хлопчика посміхаючись до нього і не помічаючи того що переду на лаві сидить його дружина.

  А чи це справді Олег? Чи може то чоловік, який просто схожий на Олега. Напевне схожий все ж таки вирішила Емілія підводячись з лави, щоб краще роздивитися чоловіка який із дитиною на руках пішов у інший бік так і не помічаючи, що за ним спостерігають. Далі Емілія бачила як до того чоловіка з дитиною на руках підійшла руда дівчина, поцілувала його в губи і вони вже разом пішли через сквер в іншому напрямку. Емілія продовжувала уважно вдивлятися їм услід. З кожної секунди ще більше вона переконувалася у тому, що бачить перед собою Олега. Вона бачить свого чоловіка. Емілія хотіла побігти слідом, покликати. І вже зібралася це робити та одне запитання змусило її зупинитися.

-Якщо це і справді Олег, тоді з ким він це?

  Емілія продовжувала стояти аж поки пара з дитиною не зникла з поля її зору. Вона повернулася до лави та сіла на неї. Витягла з сумочки смартфон. Вирішила зателефонувати Олегові, щоб переконатися, що він все-таки знаходиться далеко, за океаном. А щойно вона просто обізналася і нічого більше. Та телефон був вимкнутий. Що ж вона зателефонує йому пізніше. За роздумами час пролетів швидко і заняття з танців закінчилися. Емілія забрала Софійку із гуртка і вони вдало повернулися додому.

  В будинку було тихо. Як потім з’ясувалося нікого не виявилося вдома крім Нелі, яка вже встигла спекти пиріжки із маком та запросила Емілію, Софійку та Дмитра на кухню.

-Що може бути краще за домашню випічку,- сказав Дмитро, який теж помив руки та сів за стіл поруч з Емілією та Софійкою.- Зранку булочки, на обід пиріжки. Неля ти справжній талант кулінарного мистецтва.

-Дякую, але дивись не перехвали мене,- усміхнулася до нього Неля, ставляючи на стіл тарілку з пиріжками,- зараз і каву подам. А тобі Софійка молочка підігріти чи може апельсинового соку налити?

-Мені соку,- Софійка взяла до рук пиріжок,- який м’якенький.

-А такий смачний, -додала Емілія.

  І саме у цей момент до кухні зайшла Поліна з високо піднятою головою.

-Соня пішли гуляти,- сказала вона сестрі.

-Я ще не поїла,- відповіла та.

-Може і ви до нас приєднаєтеся,- запропонувала Неля Поліні,- щойно з духовки, з маком…

-Як ти можеш мені пропонувати мучне. Ти бачила, яка у мене фігура і псувати її твоїми пиріжками я не збираюся,- відрізала їй звисока Поліна.

-У вас дуже гарна фігура і самі ви дуже гарні,-поспішив сказати Дмитро комплімент Поліні не зводячи з неї очей, цим самим давши всім зрозуміти, що вона йому подобається.

  Та Поліна ніяк не відреагувала на його слова, точніше, уміло приховала свої емоції й тільки додала:

-Соня, через десять хвилин я чекаю на тебе у вітальні,- дівчина розвернулася та вийшла з кухні.

-Господі, яка ж вона гарна,- Дмитро аж взявся рукою за серце.

-Не на тих дівчат задивляєшся,- Неля поставила на стіл тацю з кавою,- від таких одні страждання…