Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

рушає до міста. Він дивується, як цим людям удається вважати смерть привілеєм засудженого. У кожного на шиї свій зашморг, а мотузка невпинно веде до однієї з тисяч шибениць. Людям їх не видно, але Тюко бачить. І як же йому хочеться бути так само байдужим, як і вони!

Раптом Сетон упізнає в гущі натовпу двох чоловіків і завмирає. Однорукий Кардель з обвугленим протезом, що звисає із плеча на ремінцях, а коло нього, заклавши руки за спину і стиснувши в зубах люльку, незворушно стоїть дурний Вінґе. Обидва прочісують очима юрбу. Кардель робить жест у бік Сетона, і голова Вінґе мало не злітає з шиї, коли той намагається розгледіти, куди тицяє його приятель. Тюко ховається за людськими спинами, тоді пірнає, зігнувшись, у найщільнішу зграю і тремтячими неслухняними ногами напівбіжить разом із потоком людей, аж поки маківка пагорба не залишається позаду. Далі починається крутий схил, що веде до шанців.

Сетон наказує собі зупинитися й подивитися через плече. Виявляється, він біг недостатньо швидко, обидва переслідувачі женуться за ним. Кардель лається і щось вигукує, люди розступаються, ніби вода, у яку пожбурили важкий камінь; пальт, не дивлячись ні на кого, розсікає юрбу і мчить уперед.

Серце Сетона мало не виривається з грудей. Він кидає­ться донизу з горбка так стрімко, що інколи втрачає опору під ногами. У вухах свище кров разом із зустрічним вітром, що зриває з його голови капелюха, коли Сетон розганяється ще дужче. М’язи ніг усохли за зиму і трусяться, у боці коле так, ніби хтось запхав туди шило. Коло митниці вільно стоїть міська варта. За шлаґбаумом відкрита дорога, на якій ніде сховатися, і Сетон відчуває, як його сили закінчуються. Треба щось придумати, знайти якийсь вихід, але страх паралізує розум.

Він кидає ще один погляд назад: Кардель уже так близько, що можна розгледіти потерті місця на його плащі. Сетон швидко пригинається і ховається від очей митників за якимось візком. Набирає повні жмені сухої землі й натирає нею одяг, замазуючи новим брудом старий, вимащує обличчя. Розриває на собі жилет, що аж відлітають ґудзики, і повільно біжить до вартових, з усіх сил намагаючись відновити подих.

— Капітане, капітане!..

Чоловіки переривають розмову і розступаються, щоб усім було видно втікача. Сетон спотворює голос, аби видати себе за ображеного дворянина, що постраждав, захищаючи свою честь, і мало не плаче, й одразу звертається до охоронця з відповідними погонами.

— Капітане, я став жертвою рукоприкладства. Я служу штатгальтером і прибув у Гаммарбю, щоби задокументувати виконання судового вироку. Щойно я розвернувся, щоби піти додому, як на мене напав якийсь каверзник, збив з голови капелюха і штовхнув у рів, а моє письмове приладдя жбурнув униз із горба. Чолов’яга напідпитку, але з того, що він белькотів, я зміг розчути, що повішений був його швагером.

Багрянець на обличчі Сетона після швидкого бігу можна запросто переплутати з гнівом, і помітивши, що охоронці ледве стримують глузливі посмішки, Тюко випрямляє спину і починає незграбно поправляти подертий жилет, аби повернути хоч крихту втраченої честі. Він корчить пихату міну і продовжує писклявим голосом:

— Я не маю наміру перебільшувати значення своєї особи, але хочу нагадати шановному панству, що будь-який напад на державного службовця слід розцінювати як напад на державу. Якщо й надалі дозволяти подібні безчинства, невдовзі матимемо революцію!

Не чекаючи на відповідь, Сетон вказує рукою на пагорб. Кардель все ще на відстані ста сажнів.

— Це він. Перш ніж утекти, я строго попередив його, що шукатиму захисту в наших corps-de-garde, на що він відповів… Ні, ні, я не насмілюсь це повторити.

Охоронці переглядаються, капітан веде бровою, й один із його підлеглих озвучує їхнє спільне запитання:

— Кажіть!

Сетон якусь мить удавано вагається, а тоді здається, мотає головою і приставляє до щоки руку, наче намагаючись приховати те, що зараз вилетить із його вуст, і шепче:

— Він сказав, що аж ніяк не боїться танців із «сосисками», бо єдине, у чому вони здатні виграти,— це змагання із феляції.

Юний вартовий із південним говором глипає то на одного товариша, то на іншого, нічогісінько не розуміючи.

— Із чого?

Капітан виймає шаблю і починає гуртувати свою розлючену команду.

— Будьте люб’язні, хлопці, поясніть Янсону, що це озна­чає.

Солдати хором відгукуються:

— Смоктання прутня!

5.

Нестерпні дні. Сонце патрулює над гребенями дахів, випалює вологу й тінь, не залишаючи найменшої схованки. Сетону здається, що від спеки всихають стіни, у кімнаті все більше смердить брудом і запилюженою деревиною. Від нудьги Тюко походжає взад-вперед між вік­ном і грубою, забиваючись у кут від кожного різкого звуку з подвір’я. Сетон обдумує свою дилему, а у вухах досі дзвенить хитрий голос Буліна. У полуденній спеці потріскують пересохлі дошки, ніби хтось заради розваги стукає по ґратах клітки, щоби змусити приручену тварину підвестися.

Уночі в Місті-між-мостами ліхтарі не запалюють. Сонце заходить й описує коло під самим горизонтом — так близько, що небо не чорніє, а залишається синім, лише з кількома найяскравішими зірками. Тільки коли осінній морок опов’є вулички тінню, ліхтарі знову кволо жеврітимуть між кварталами, посвистуючи ґнотиками і розносячи нудотний запах ріпакової олії. Аж до серпня єдиним джерелом світла залишатимуться кругляк місяця та розчахнуті двері шинків.

Тюко наважується вийти надвір тільки після ­заходу сонця, коли темінь ховає обличчя, ніби вуаль. Нудьга та терпкий відчай викурюють його із хати. Сетон дозволяє собі коротку вечірню прогулянку, під час якої уважно слідкує за тими, кого зустрічає. Місто глухо шумить, сутінки заганяють тих, хто не спить, до світла печей і лойових каганців. У колисках кричать хворі діти, із палаців гримлять баси віолончелей, що акомпанують контрдансу, із площі доносяться крики і лемент вуличної бійки, із вулиці Баґґенсґатан — пристрасний хор, а з шинків і пивниць — хрипкі п’яні співи. Кишенькові злодії та інші покидьки, що чигають по тісних провулках і кам’яницях, на Тюко не зважають: вони добре знають кроки своїх жертв, переважно п’яних, і бачать, що Тюко до них не належить, до того ж так само, як і вони, ховається в сутінку. Тож Сетона вони оминають, мов прокаженого, щоби не наражатися на невідь-що.

Коло криниці на площі Стурторґет мерехтить вогник, Тюко вже помічав його раніше, багато ночей поспіль. Його надить підійти ближче, як і інших перехожих. Вони обліп­люють світло, як хмари мошкари, різношерста зграя відкидає рухливі тіні. Невдовзі вогник приманює і «сосисок», вони обсипають це збіговисько грубою лайкою. Наступ­ного вечора те саме, і допитливість приваблює Тюко щоразу ближче. Збори відбуваються в різний час, вочевидь для того, щоби збити з пантелику нічну варту. Сетону доводиться довго ховатися у закутку біля Біржі або за колодязною помпою на площі.

Це не якобінці і не ґуставіанці. Те, що чує Сетон, щось інше. Чоловік у центрі кола тицяє пальцем кудись поверх склепіння Біржі, у бік шпилів Великої церкви.

— Кажуть, що церква велика і в ній помістяться всі. Але це не так, браття і сестри, там надто тісно. У церкву, де бракує місця для всіх, ніколи б не ступила нога Господа Бога!

Сетон робить кілька кроків уперед. Збоку перед чоловіком, що промовляє, стоїть жінка