Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

з факелом. Чоловік міцної статури, зі строкатою сиво-бурою бородою. Голова в нього непокрита, свій капелюх він тримає в руках.

— Хіба можна пізнати Господа в нудних обрядах чи за допомогою читання тих самих старих текстів? Ні, дорогі браття і сестри, Господь приходить до кожного з нас наодинці і розмовляє, як найкращий друг. Коли життя обертається темною стороною, треба лише помолитися з особ­ливою щирістю, і Господь прийде, голий і закривавлений, із терновим вінком і раною від списа. Він обійме тебе й обдарує милосердям. Прийдіть до нас, послухайте свідчення тих, кого відвідав Господь, і ваші очі відкриються!

Більшість цікавих перехожих починає розходитись, коли розуміє, що натрапили на проповідь сектанта. Розчарований Сетон теж розвертається, щоби піти геть, але зупиняється, усвідомивши, що проповідник звертається саме до нього:

— Брате! Зачекай, не йди! Я вже бачив тебе, Господь теж. Недарма він прислав тебе сюди і простягнув руку милосердя. Моє ім’я Ларс Свала. Ходімо з нами!

Сетон вагається, відвертає обличчя, щоби уникнути вивертів вуличного штукаря, і прямує далі площею. Чоловік підступається ближче, затуляє Тюко дорогу й дивиться йому прямо у вічі.

— Господь дав мені гострий зір, я бачу більше, ніж інші. Коли ти стояв неподалік, наш смолоскип вихоплював із темряви твоє обличчя. Твої почуття неможливо приховати, а страждання і біль яскраві, як багаття серед ночі. Ми можемо тобі допомогти. Саме провидіння звело наші дороги!

Сетон розвертається і рушає у протилежний бік, бо не налаштований пхатися. Свала розводить руками так, ніби знаходить підтвердження своїм словам, і в його голосі з’являється тріумфальна нота:

— От бачиш, у тебе немає справжньої цілі, тобі байдуже, куди іти. Ти наче листок, яким грається мінливий вітер!

Сетон пришвидшує кроки, і цей Свала враз серйознішає та з майстерністю досвідченого промовця підвищує голос, аби, бува, не розгубити на прощання жодного слова:

— Надто багато людей ставляться до життя, як до сну, де ніщо не має значення. Але після смерті чекає вічність. Я сидів біля багатьох смертних одрів і бачив, як усвідомлення цього приходить в останню годину життя, а слідом за ним і каяття. Я дивився в очі тих, хто помирав, у мить, коли вони вперше усвідомлювали наслідки свого непослушенства. Не стань одним із них!

Сетон спиняється і завмирає, а тоді обертається. На обличчі Ларса Свали грає обнадійлива усмішка, а на очах блищать сльози надії на те, що ще одну душу вдасться навернути до царства небесного.

6.

Приміщення, у якому збираються сектанти, має набагато кращий вигляд, ніж міг уявити Сетон. Воно розташоване поблизу мурів парку Кунґстредґордена, де за відчиненими залізними хвіртками видніють зарослі та недоглянуті лабіринти з букшпану[21] і жовті стіни оранжереї. Маєток в оточенні широкого саду виходить на Котяче море, у прибудові поруч молитовна зала. Неділя — день і час, коли церковні дзвони скликають своїх вірних на службу. На сонці виблискують півники і хрести, якими увінчані шпилі, із синяви неба лине переспів дзвонів. Понад маєтком самотньо дзеленькає настирливий дзвіночок, сектанти тоненькими вервечками стягуються до молитви, хтось зігнутий, наче соромиться своєї віри, а хтось із гордо розправленими плечима й виразом зневаги до того, від чого з такою легкістю відмовилися. Їх небагато, десь із тридцять осіб, усі вітаються перед дверима і заходять. У залі спершу прохолодно, тепло струмує лише від тіл прихожан, освітлення тільки те, що потрапляє крізь вік­на. Шибки швидко запотівають. Сетон сідає на краю однієї з лав, розставлених півколом перед укритим вишитим рушником столом, що править за вівтар.

За вівтарем на тлі чистого полотна висить розп’яття. Спаситель не схожий на тих, яких Сетон бачив досі,— на тілі, вирізьбленому майже в натуральний розмір, лише шкіра й кості. Деревина груба, неотесана і вкрита зарубками від інструментів, однак майстер явно черпав натхнення і вправність зі своєї віри, бо жодна деталь страждань Ісуса не залишена поза увагою. Уся постать випромінює біль. Голова звисає з пліч, кожна жилка на руках натягнута, мов струна. З-під тернового вінка чолом та обличчям стікає кров, а рана праворуч під грудьми вирізана з особ­ливою старанністю і відтворює форму наконечника списа, яким щойно проштрикнули тіло. Шкіра бліда, майже прозора, кожна рана і краплина крові блищать багрянцем у світлі грубих воскових свічок на вівтарі.

Ларс Свала — чоловік, який запросив Сетона, стоїть із заплющеними очима та, здається, тихо молиться. Зал затихає, наскільки це можливо, чути лише дихання прихожан, шурхіт одягу і човгання підошов, коли хтось зручніше вмощується на лаві.

Сетон обмацує поглядом кожного члена цієї різношерстої громади. Безхатьки в лахмітті пліч-о-пліч з ошатно вдягненими міщанами, старі поруч із молодими, жінки поряд із чоловіками. Проте в усіх обличчях є щось спільне. Ларс закінчує свою безгучну молитву, розплющує очі, обводить поглядом присутніх і злегка усміхається.

— Браття і сестри, ми зібралися цієї неділі не для того, щоби перечитувати писанину мертвих, а щоби послухати тих, хто особисто зустрів Спасителя. Хто з вас готовий поділитися?

Якась жінка п’ятдесятилітнього віку нетерпляче мнеться. Свала простягає їй руку і запрошує до вівтаря.

— Ельса Ґустава,— каже він.

Жінці звільняють прохід, вона на тремких ногах про­бирається вперед, а тоді ще якусь мить стоїть і плямкає майже беззубим ротом. Урешті схлипує і починає свою оповідь.

— У дитинстві мене дуже тягнуло до християнської ві­ри, але постійно щось було не так, молитви мені не давалися. Я попросила поради в матері, але все, що вона змог­ла мені запропонувати, це вивчити напам’ять чужі слова і промовляти їх щовечора перед сном. Згодом мене послали на службу до Стокгольму, і тоді голос Господа зовсім зник із мого життя, мене спокусили хіть і розваги. І ось однієї ночі, коли мене терзала совість через мої грішні вчинки, коло ліжка з’явився Ісус Христос, голий і закривавлений, наче щойно зійшов із хреста.

Жінка розчулено схлипує і заворожено веде далі, дивлячись над головами прихожан так, наче ті давні події знову оживають.

— Я лежала й боялася поворухнутися, аж поки він підняв руку і показав мені свій бік, де червоніла рана. Спаситель дозволив мені поцілувати рану, я скуштувала святу кров, і її солоний смак подарував мені більше радості, ніж усі ті вуста, до яких я пристрасно прикладала свої. А тоді він обняв мене та пообіцяв, що до скону буде моїм нареченим, і тіло моє, мов блискавка, пронизала найсильніша з усіх можливих насолод…

Хор із несміливих чоловічих басів і різких жіночих голосів заводить пісню, вірні причащаються. Опісля Ларс Свала подає знак Сетонові і відводить його до порожнього кута зали.

— Ти не віриш,— каже він.

Сетон мовчить у відповідь, і Свала питає:

— Хто ж тоді відвідав нашу сестру у скрутну хвилину, якщо не сам Господь?

— Напевно, якийсь сухоребрий п’яниця помилився дверима. Руки обдер об каміння, коли поров носом, а гілля позастрягало у волоссі, коли дрімав у рові.

— Глузуєш! Та якщо тобі від цього легше, я не проти. І все ж хотілося би почути щиру думку.

— Найкраще висловився Вольтер, хоча й мав на увазі інше: якби Бога не існувало, його довелося би вигадати. Вашу Ельзу Ґуставу врятувала її фантазія. Коли причинним починає ввижатися, їх запроторюють до божевільні, коли ж їхні видіння побожні, це