Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

— Допомогти їй повернутися туди — це не є допомога, —

наполягав Басія. — Вона належить цій планеті. Всі ми належимо

їй.

— Там, звідки ми прибули…

— Ми прибули звідси! І не важить ніщо з того, що сталося

доти. Тепер ми звідси. З Ілуса. Я життя своє покладу, аби не

впустити сюди їхніх воєн, їхньої зброї, їхніх корпорацій та

наукових проєктів. І хай я буду проклятий, якщо вони захоплять

іще хоч одне з моїх дітей.

— Тату?

На порозі кімнати став Яцек. Він тулив футбольного м’яча до

стегна, а в очах мав неприховану тривогу.

— Сину! — мовив Басія.

Запанувала мовчанка, яку порушувало саме лише завивання

вітру. Басія підвівся, взяв свою бляшанку, потім Лусіїну. Занести

її недоїдки до рециклера — то була геть невеличка оливкова

галузка, але ж більш він нічого не мав. Почуття безсилої люті й

сорому клекотало йому в горлянці й знайшло ось такий вихід.

Катоа, посадкова платформа, тривога в Яцекових очах. Ті роки, коли вони всі втікали, аби осісти в цегляному палаці… який його

дочка хоче покинути. Усе це змішалося в єдиний безсилий гнів, гарячий, мов припай.

— Чи все гаразд? — запитав Яцек.

— Ми з твоєю матір’ю просто розмовляли.

— Ми не звідси походимо, — сказала Лусія. От ніби Яцек і не

зайшов до хати, от ніби ця доросла розмова могла

продовжитися і в присутності хлопця. — До цього ми йдемо, але

шлях цей досі не є правдивий.

— Він стане таким, — запевнив Басія.

Розділ шостий. Елві

Елві умостилася на високому лужку, простягши ноги поперед

себе, й нищечком почала спостерігати. Подоби рослин —

вона, як по правді, не могла б назвати їх рослинами — тяглися

вгору над сухим ґрунтом бежевого відтінку, спинаючись до

сонячного світла. Найвище стебло підкорило не більше як

нещасних пів метра висоти, і його пласка гофрована голівка

оберталася так, щоб найбільше захоплювати сонця, граючи

веселковими блищиками, геть мов позиченими в земного жука з

його яскраво-зеленим щитком. Ніжний легіт гойдав стебла й

прохолоджував щічки Елві. Та ось, на відстані метрів чотирьох, заворкував самчик псевдоящірки!

Йому відповіло інше воркування, з ближчої відстані. Елві мало

не підскочила, так розхвилювалась. Ой як їй закортіло замахати

радісно руками, засміятись! Одначе так і лишилася незрушна, мов кам’яна брила. Cтупаючи перевальцем, екземпляр здобичі

наблизився до неї. Завбільшки з горобця, а по боках мов

струмочки збігало якесь чи то опушене оперення, а чи густа

вовна. Дибало воно на шести довгих неоковирних ніжках, кожна

з яких закінчувалася подвійним гачком. І що ж то таке?

Пальчики? Кігтики? Ба ні! Досі їй не доводилося бачити, щоб ці

крихітки користалися тими гачечками для якихось маніпуляцій.

Воно заворкувало знову: м’яке-горлове пухкотіння, щось

середнє між голубиним воркуванням та бухканням бубона. А

псевдоящірка вичекала мить, зводячи свої широко розставлені

очі на ту крихітку. Елві спостерегла, як затремтів бочок ящірки-дражнилки: майже невловний трепет її лускоподібної шкіри.

Та ось, із швидкістю пострілу, розкрився ящірчин рот, і звідти

вистрелила маса вогкої рожевої плоті. Тваринка-здобич майже й

не писнула, коли ящірчин вивернутий шлунок притис її до

землі. Від захвату Елві аж кулачками потрясла, спостерігаючи,

як псевдо ящірка почала втягувати в себе свої внутрішні органи, волочачи їх по сухому ґрунту. Здобич на цей момент уже й

померла чи то паралізована була, ставши повним набутком тієї

рожевої плоті. Всякий бруд, піщинки й дрібні камінчики також

поприлипали до того шлунка. Зрештою вся та сукупна маса

досягла широко роззявленої пащі псевдоящірки, й вона почала

тривалий процес утягування всієї тієї мішанини через рот у

черевце. Із попередніх своїх спостережень Елві уже знала, що

сплине майже година, поки запалі боки псевдоящірки знову

набудуть наповненого вигляду. Вона підвелася, обтрусила свій

одяг і пошкандибала до малої хижачки.

Її ступня все ще була в гіпсі: «подаруночок» тієї першої

жахливої ночі. Зламана кістка вже майже переболіла, тільки

тупо нила: більш докука, ніж проблема, але в тому гіпсовому

черевику аж ніяк