Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

тамтешньому крихітному супутничку. Пробалакували годину за

годиною, до самого ранку, що де вже тут і спати. А нині розмови

їхні стали такі обачливі, от ніби слова поробилися скляні й

могли потрощитися на скалки. То він перевів розмову на інше.

— Дивно мені, як здумаю про це. Мабуть, я вже ніколи не

робитиму зварки у вакуумі. Скільки літ пішло на ту науку й

працю, а тепер навколо всього, що тільки я роблю, є повітря.

— Знайшов кому поскаржитись! А коли б тільки я знала, у що

воно все виллється, то робила б свою кар’єру лише по загальних

клініках.

— Ну, ти ж у нас найкращий польовий хірург на всю планету!

— Найкращий на всю планету польовий хірург читає — не

начитається — літературу про розлади травлення та іспити з

гінекології, — сухо відчикрижила Лусія. Очі її стали якісь далекі

й жорсткі. — А нам треба поговорити про Фелсію.

От до чого воно все йшло! Та лагідність, той супокій, ті ніжні

спогади. І все те вело до цього. Він похилився наперед, утопивши очі в підлогу.

— А що тут є казати?

— Вона все говорить, що ж буде далі. З нею.

— А що буде? Те, що й з будь-ким із нас, — мовив Басія.

Лусія поклала ще кусень у рот і стала розжовувати поволі, хоча

та їжа не дуже потребувала пережовування. Порив шпаркого

вітру шарпонув вікно, сипнувши шелестючим піском у шиби.

Коли жінка заговорила, її голос був м’який, але невблаганний.

— Вона мріє про університет, — сказала Лусія. — В інтернеті

Фелсія вже пройшла всі потрібні консультації й поскладала всі

іспити. Перш ніж десь подавати заяви, їй потрібен наш, батьків

її, дозвіл.

— Вона ще маленька, — сказав Басія, хоча, вже вимовляючи ці

слова, знав: це неслушний аргумент. Жаль здавив йому горло, й

він поставив недоїдений обід на бильце.

— Поки вона десь долетить, то вже й доросла стане, —

провадила Лусія. — Якщо вона полетить на першому

вантажному ко раб лі, з пересадкою в Медіні, то на Ганімеді чи

Церері опиниться за дев’ятнадцять місяців. Чи й за двадцять.

— Нам вона потрібна тут, — рішуче, твердо мовив Басія. От і

вся розмова. Але він помилився: ще не вся.

— Я не шкодую, що прибула сюди, — сказала ще Лусія. — Ані

ти не примушував мене сюди летіти. Оті місяці після Ганімеда, коли ми тулилися в тій тісноті, запаковані, мов оселедці в бочці?

І як усі порти не бажали нас прийняти? Я все те добре пам’ятаю.

Коли рух «Мао-Квіковскі» розпорошили, то ж я допомогла

капітанові Андраді скласти папери про порятунок корабля. То я

зробила «Барбапікколу» нашим кораблем.

— Я знаю.

— На тому голосуванні мій голос був разом із твоїм. Можливо, те, що ми так довго жили як біженці, зробило нас дикими. А чи

хоробрими? Не знаю достеменно. Але прилетіти сюди. Почати

все-все під голим небом. Під якимись новими зірками. Ти

сприймав це як очевидне, і я з тобою так само, і я не жалкую, що

опинилася тут.

Голос її звучав уже люто. Її темні очі мерехтіли й блискотіли, кидаючи йому виклик. Але він не посмів його прийняти.

— Якщо ми з тобою проживемо решту наших життів, добуваючи літій і намагаючись вирощувати моркву, я буду

тільки в захваті від цього, — провадила вона. — Якщо я жодному

пацієнтові більш не приживлю нового сухожилля, а чи не

відрощу комусь утраченого пальця, то хай так і буде. Бо я

зробила такий вибір. Але Яцек і Фелсія такого вибору не

зробили.

— Я не віддам своїх дітей туди, назад, — сказав Басія. — Що

вони дістануть, опинившись там знову? Якщо вся робота має

бути зроб лена тут, якщо все треба відкрити й вивчити отут, як

може повернення туди бути доброю ідеєю?

Голос його лунав усе гучніш, але ні, він не кричав. Зовсім ні.

— Бути тут — це наш із тобою вибір, — доводила Лусія. — А

Фелсіїн вибір — там, де вона вибрала. Ми з тобою можемо або

заступити