Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

його шлюбу.

— Третина їхнього складу карциногенна, ще третина —

мутагенна, а що спричиняє третя третина, того ми не знаємо, —

усміхаючись, відповіла вона. Значить, наразі поміж них усе

гаразд. Басія відчув, як послабився вузол у нього в животі.

Поцілував дружину в щічку й пірнув у прохолоду оселі.

— Та вже не старайся так дуже, — порадив. — За хвилину вітер

знову присипле все те піском.

Лусія зробила ще кілька не дуже точних випадів проти піску, наслухаючи, як сичить трава, чіпаючи цеглу, а тоді слідком за

мужем і собі увійшла до хати. Як міряти мірками Ганімеда чи

їхнього ко рабля, «Барбапікколи», то це був просто величезний

дім. По спальні для кожної дитини ще й одна спільна для всіх.

Ціла окрема кімната для приготування їжі… Капітанова каюта

на

«Барбапікколі»

не

могла

похвалитися

стількома

квадратними метрами площі, як Басіїн дім. То був варварський

палац, і належав він йому. Басія сів на стілець перед вікном і

задивився на рівнину.

— А де Фелсія? — запитав.

— Вийшла погуляти, — відповіла Лусія.

— Ти говориш геть її словами.

— Фелсія — це моє найперше джерело інформації про Фелсію,

— сказала Лусія. Вона усміхалася, ба навіть сміялася трохи. І це

вже не перший тиждень була вона в такому доброму настрої.

Басія зрозумів, що його ставлять перед вибором. Навіщось їй

потрібен був його добрий настрій, а він як укмітить це, то й

побореться проти її маніпуляції. Однак наразі не хотів він ні

боротьби, ні сварки. Хотілося йому ще трішки повдавати, ніби

все у них просто чудово. То й підіграв їй ще.

— Норовиста твоя частина сім’ї. От я був таким слухняним

хлопчиком. А є у нас щось таке, що варто було б з’їсти?

— Ще маємо дещо з корабельних консервів.

Басія зітхнув.

— І ніякого салату?

— Скоро буде, — пообіцяла. — Урожай росте добре. Як не знайдемо нічого підозрілого в нашій моркві, то з’їси її, скільки

подужаєш, уже на тому тижні.

— Колись ми зможемо вирощувати урожаї і в цьому, тутешньому ґрунті.

— Можливо, десь далі на північ, — мовила Лусія, спершись

рукою на його плече й задивившись у вікно туди, куди й він

дивився. — Тут нелегко прохарчуватися навіть місцевій фауні.

— Північ. Південь. Як на мене, то Ілус увесь отут-о.

Вона одвернулася, пішла в кухню. Басія відчув гостру тугу за

нею, ностальгію за тілом, що належало такому часові, коли обоє

вони були молодші, бездітні й завжди жорсткі. Ось почулося

лускання й сичання консервних бляшанок. У повітрі поширився

дух саґ-алý. Ось Лусія повернулася, несучи два блюдця зі

стравою для них обох.

— Дякую! — мовив він.

Лусія кивнула головою і сіла у своє крісло, підібгавши одну

ногу під себе. Гравітація змінила її. Повипиналися м’язи її рук і

плечей, і вигин спини, коли вона сиділа, був уже під іншим

кутом. Ілус змінював їх — несподіваними для Басії способами, хоча, можливо, він і мав би це передбачити. Узяв виделкою

дещицю страви.

— Завтра вранці йду на копальні, — повідомив він.

Лусія звела брови догори.

— Навіщо?

— Для підтримки, — сказав він, а тоді ще додав, ловлячи її

думку: — Керол попрохала.

— Тоді це на добре.

Себто добре, що Керол попросила, а не Куп. Його обпік сором, а тоді стало прикро, що він соромиться. Він трохи міцніше

стулив губи.

— До нас їде спостерігач, — повідомила вона, мов знічев’я

сказала. — Джеймс Голден.

— Я чув. Це добре. Буде нам підтримка супроти КЕХ.

— Либонь, буде.

А він пам’ятав такі часи, коли вони двоє сміялися разом. Коли

Лусія, приходячи додому з тієї чи іншої ганімедівської лікарні, розповідала бувальщини про пацієнтів та інших лікарів. Їли

вирощений у цистерні біфштекс, що смакував, мов найкраща

дичина, незгірш, а запивали пивом,