Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

class="calibre1">станціях. Церера. Доти — Ерос. Ганімед. Усякі внутрішняки там.

І ви живете довкола них. Працюєте з ними. Навіть, можливо, уподобаєте когось із них. А тоді надходить наказ, ти ламаєш

сургуч і чиниш так, щоб хтось помер. Помилки тут не може бути, бо тоді вони ще почнуть шукати, за якою це схемою. Хтось жив, а мав би померти. Компрометує групу.

Басія кивнув головою, але в роті стало кисло.

— Це те, чим ми є? Чарунка ОПА?

— Що чинить опір намаганням Землі захопити владу над

Усесвітом? Ну, є й гірші взірці.

— Еге ж, — мовив Басія. — Тямлю, про що ти.

— Справді тямиш? Бо, як я бачу, ти впихаєш забагато запитань

у забагато голів. Сумніви, чи на ту, що треба, стежку ми ступили.

Басія наїжився.

— Це для тебе проблема?

— Проблема це для тебе, друже. Бо що більше ти сумніваєшся, то більше сумніваються і вони. І, хоч би на що я натякав, ми всі

пам’ятаємо, хто бахнув по тій кнопці.

* * *

Щоразу, повертаючись додому з цих таємних зустрічей, Басія

відчував якесь невдоволення. Повсюди мозолили йому очі ті чи

інші дрібні нагадування про те, що їхня група — його чарунка —

вже зробила — й чого ще не зробила. Он там невеличка

гідрологічна лабораторія над балкою: зі своїм геодезичним

склепінням і своїми дрилями, мов мініатюрні шахточки. Хатка

екзобіологині самотою стоїть ген за містечком. Незнайомі

обличчя на майдані, одежа з нашитою абревіатурою «КЕХ».

На рівнині, північніш за містечком, футбольний матч: пилюка

до неба. Міщухи, і серед них й його син Яцек, грають із людьми

корпорації. Ну, принаймні поки що, ці й ті лишаються

роззосереджені по різних командах. Басія дав добрячий гак, аби

увійти в місто шляхом, що вів до копалень. Вітерець дужчав, ставав вітриськом, крутячи пилових дідьків. А високо вгорі, попід блакитною аркою неба, клином пливли величезні

створіння, подібні до повітряних медуз, а за ними, виходячи з

їхніх блідих тілес, тяглися золотаві струмені. Лусія запевняла,

що кожне з них завбільшки з корабля буде, але він ніяк не міг

змусити себе в це повірити. І хотілося б йому знати, чи вже хтось

дав цим створінням яке назвисько.

— Басія!

— Керол! — вимовив він, вітаючись кивком голови з великою

жінкою, що, наздогнавши його, пішла поруч нього. Коли

біженці висадилися тут, усі одноголосно погодилися, щоб

їхньою координаторкою була Керол Чівеве. Розумна, цілеспрямована, сильна духом, але не задирака. Майже напевне

здогадувалася вона, що Басія причетний до того, що сталося

біля посадкової платформи, але це не мало ніякої ваги. Декотрі

секрети лишалися таємницею, бо ніхто не знав їх. А декотрі — бо

ніхто їх нікому не розказав.

— Я згуртовую ударну залогу — туди, на копальні. Виходимо

завтра вранці. Пробудемо там днів п’ять-шість. Ти підеш?

— А що, є проблема?

— Ні — і, як на мене, нам треба тримати в такому напрямі.

Потрібно підняти нагорá ще кілька вагонеток, і тоді можна буде

кораб лем повезти на ринок.

— Постарайтесь мати повні трюми, перш ніж прибуде

спостерігач! — сказав Басія.

— Та вже постараємося, — усміхнулася Керол. — Рада, що ти з

нами. Збираємося на майдані о дев’ятій.

— Гаразд, — мовив Басія, і вона, ляснувши його по плечу, крутнулася назад, аби зорудувати те, що мала на меті, коли

уздріла його. Та спливло ще двадцять хвилин, перш ніж він

усвідомив, що, власне, й не сказав їй «так». «Ось чому саме вона

дає всьому тут лад», — виснував він.

Його дім стояв майже на краю містечка. Вони намісили

місцевої глини, наробили цегли, обробили за допомогою

шахтного обладнання й випекли у спеціальній печі. Первісніш

могло б вийти, якби вони вирили печеру й понамальовували

бізонів на стінах. Лусія стояла на їхньому невеличкому ґанку, обмітаючи цеглу мітлою, змайстрованою з місцевого аналогу

трави, що тхнула сумішшю гною та м’яти, а як посікти, оберталася з чорної золотистою.

— Знала б ти, що за гази виділяє ця штука! — пожартував він, як і зазвичай. А вже як вона відповість, це й схарактеризує, що

за стосунки є цієї хвилі між ними. Лакмусовий папірець