Лариса Лешкевич - Від вічного кохання лише неприємності, Лариса Лешкевич

Після того, як Гайя поїхала, Тешеб повернувся до спальні. 

Він безцільно побродив туди-сюди по кімнаті, дивлячись то в вікно, що мерехтіло  дощем, то на зім'яту постіль, де йому все ще ввижалася тендітна примара тієї, чиє тіло таке м'яке і податливе, а очі – вологі і шалені від любовного захоплення. 

Подушки пахли її волоссям, він навіть на відстані чув цей пряний п’янкий запах.

Тешеб обернувся на звук дверей.

– То як?

– Поки  що все добре. Дія зілля, звісно, ​​короткочасна, але дуже сильна, – відповіла Веста, сіпаючи з ліжка простирадла і покривала.

Тешеб не став їй заважати.

Сін прибув на обід, як і обіцяв. Прибув один, здогадавшись, що Тешебу зараз не до галасливої ​​компанії.

Веста мовчки принесла в бібліотеку каву, коньяк, чорний шоколад і мигдаль – знала уподобання  Сіна  – і так само мовчки пішла. На чоловічих посиденьках вона ніколи не була присутня.

–  В тебе такий вираз, наче ти  втратив щось дуже важливе, –  всміхнувся  Сін, гріючи в долонях чарку з коньяком.

– Не нагнітай, – беззлобно відповів Тешеб.

–  Так ти справді   показав  їй  своє обличчя?

–  Показав.

– Навіщо?

– Захотілося побачити пристрасть та захоплення в її очах.

– А моя весь час залишалася у пов'язці. Так навіть цікавіше, сильніше збуджує, чи що…

– За декілька днів кину все і  – кудись подалі, – похмуро промовив Тешеб.

– Чому не одразу? – підозріло примружився Сін.

– Залишилися деякі  незавершені справи…

– А, зрозумів! – Сін стримав посмішку. – Ну що сказати, друже мій: нехай все рухається своєю чергою… Бери чарку, вип'ємо!

 – Ні, не хочу пити.

– Не дури, Тешебе. Це звичайна нудьга. Зі мною так само було, пам'ятаєш? На щастя, моя нудьга не збіглася з повним місяцем і я не приліпився до якоїсь чарівної малюка. Пий!

Тешеб ліниво ковтнув коньяк, ламаючи пальцями плитку шоколаду.

– Ми надто довго перебували в образі: таємничі, недоступні, прадавні… Я втомився. Мені набридло. Набридло перебувати серед людей, де все є, і все дозволено, – сказав він.

– На жаль, у нинішньому світі неможливо відокремити людей від відьом та чаклунів, тому й доводиться існувати всім кагалом, – погодився Сін. – Але мені цей світ надзвичайно до вподоби. У ньому так багато гарних місць та чарівних дівчаток! Секс – неперевершений дар! Насолода для вух, коли дівчатка кричать від задоволення і не важливо, що я не бачу їхніх облич, вони мені й не потрібні. Зате – ніякої прихильності.

– Розсудливо, авжеж, – всміхнувся Тешеб, – але я пам'ятаю, як ти одного разу закохався до нестями.

– І чим та історія для мене скінчилася? Я виявився недостатньо гарний для неї, занадто ніжний і лагідний! Сподіваюся, той рогатий інкуб з бичачими очима досі має її так, як вона того хоче, – роздратовано відмахнувся Сін, – з усіма можливими збоченнями.

–  Вибач, що нагадав! Під настрій… 

– Я навіть розпитував про неї, – захоплений своїм, наболілим, продовжував Сін, – тільки вона давно не з'являється у   полі зору.

– Ти не казав мені про це.

– Кому хочеться зізнаватись у своїх слабкостях! – покривився Сін і додав, перехопивши допитливий погляд Тешеба: – Ні, я не люблю її більше… Але я досі злий. Грубість і насильство їй подавай, інакше – ніякого кохання!

– І все одно хочеш побачити?

– Та ну її... до інкуба! Поговоримо краще про тебе. Відвертість за відвертість.

– Ні, не думаю, – повільно похитав головою Тешеб. – Але, знаєш, Гайя така –  як би висловити –  маленька і зворушлива, затишна, чи що… немов під мене вистругана… кожен вигин, кожна западинка…

– Припустимо! Але хіба вона одна така була?

– Ні, були й краще.

– І що?

– Нічого… – байдуже відповів Тешеб.

– Кава зовсім охолола, –  змінив тему Сін, – Клікни Весту, нехай зробить нову!

Сін поїхав  увечері. 

Тешеб так і не зізнався йому, що сталося і був навіть радий, що  друг  пішов. Чи не вперше не захотілося йому ділитися з Сіном своїми думками і переживаннями, хоча дружили вони з давніх-давен, ще до того, як почали брати участь в обрядах Повного Місяця.

Походження самого ритуалу покривав густий пил багатьох тисячоліть.

Спочатку все було інакше. У третій весняний повний місяць, Боги і Богині влаштовували на Землі велике свято, від шуму якого здригалися гори, до хмар піднімалися океанські хвилі, і зірки небесні пускалися в танець, почувши мелодію, народжену в вогненному серці Землі –  в самому джерелі життя.